— Ви бачили мертвих людей, — відкарбував Марк.

Семен Ярмуш, не зводячи із хлопця очей, провів сухим язиком по губах. Секунду нічого не відбувалося, а потім його обличчя витяглося, а жовті очі покруглішали. Чоловік став схожим на переляканого оленя, заскоченого посеред дороги світлом потужних фар.

— Так. — Губа ледь помітно трусилась. — Я бачив Анну, свою дружину.

— Ви злякалися?

Марк, іще не закінчивши, збагнув, що запитання дурне, проте нічого кращого в голові не виникло. Ярмуш трохи повагався перед тим, як відповісти.

— Ні. Тобто не зразу. Спершу вирішив, що мені наснилось. У тому будинкові туалет був на першому поверсі. Якось уночі я встав, щоб відлити, а на виході з туалету почув тихий стукіт із підвалу. Я почовгав на звук. Усередині горіло світло. Спочатку я помітив Соломію. Теща повернулася до мене й щось тихо сказала — чи то «не підходь», чи то «вийди», але я на автоматі спустився на кілька сходинок і побачив Анну. Дружина стояла в дальньому від мене куті й розмірено товклася лобом об стіну.

Маркове обличчя заніміло, йому здавалося, що похололи навіть губи. Семен Ярмуш нетвердим голосом правив далі:

— Я розвернувся та вийшов. Без слів. Узагалі без жодної думки в голові. Просто пішов геть. — Почавши, він уже не міг зупинитися, йому потрібно було виговоритися. — Тобі це, напевно, дивно. Просто тієї миті я все сприйняв як щось надто ірраціональне. Якби я був у підвалі сам, тобто якби наштовхнувся на дружину без тещі, напевно, перелякався б. Очунявся б. І зрештою щось би зробив. А так… Я був у трусах, Соломія — в нічній сорочці, а Анна — в якійсь куртці й чи то платті, чи то спідниці. Вона мала вигляд не те щоб несправжній, а якось наче недоречний. І теща спокійно дивилася на неї… тому я вирішив, що це сон. Усе здавалося занадто диким, щоби бути правдою.

Марк вирішив не гратися в піжмурки.

— А я бачив однокласницю, — сказав хлопчак, — вона недавно покінчила життя самогубством. І я дуже переср… перелякався. Я думав, умру там від страху.

Ярмуш повільно й шумно видихнув. На його обличчі так очевидно проступило полегшення, що в Марка склалося враження, начебто голову чоловіка підсвітили знизу прожектором.

— Ти перший, кому я це розказую. — Семен Ярмуш помовчав, після чого спідлоба, ніби несміливо, зиркнув на хлопця. — Тобто перший, хто не крутить пальцем біля скроні. Я п’ятнадцять років мовчав. Хоча, якщо відверто, досі не вірю. Важко переконати себе, що все, що бачив у тому будинку, — не сон.

— Через це ви покинули їх?

Ярмуш не зрозумів запитання.

— Через що?

— Ну, через те, що ваша дружина, типу… е-е-е… почала з’являтися.