Стара минула сплячу матір з дитинчам, яке спочивало на її грудях. Проходячи повз, вона буденно витерла їх обох від пилу і перевірила, чи рот сонного малюка був на соску.

Приготувавши ріпу й зелень, стара сіла обідати у цілковитій тиші.

* * *

Це було перше по-справжньому велике місто на їхньому шляху. Висока міська брама видавалась неприступно міцною, проте була відчинена настіж.

Гноми радо пішли би в обхід, оскільки почувалися незатишно в містах і не довіряли будинкам та вулицям, як чомусь неприродному, однак рушили за королевою.

Вони зайшли у місто, та самі лише натовпи людей викликали в них занепокоєння. Там були сплячі вершники на сплячих конях; сплячі візники на нерухомих каретах, в яких сиділи сплячі пасажири; сплячі діти, які стискали свої м’ячі, обручі та мотузки до дзиґ; сплячі квіткарки за прилавками, на яких лежали зів’ялі, гнилі та засохлі квіти; навіть сплячі торговці рибою поряд зі своїми мармуровими дошками. Дошки вкривали рештки смердючої риби. Повзання і шарудіння личинок — ото й усі звуки живого.

— Ми не повинні тут бути, — пробурчав гном з коричневою бородою, що скидалася на їжака.

— Це найкоротший шлях, — відказала королева. — Крім того, він веде до мосту. На інших шляхах довелося б переходити річку вбрід.

Королева сказала це спокійно, без злості. Вона лягла спати вночі, а прокинулась вранці, виявивши, що спляча хвороба її не торкнулась.

Єдиним, що вони чули, рухаючись містом, було шарудіння личинок і, час від часу, тихе хропіння та совання сплячих. Аж тут мала дитина, яка заснула на східцях, мовила голосно і чітко:

— Ти прядеш? Можна я гляну?

— Ви це чули? — запитала королева.

Найвищий гном тільки сказав:

— Дивіться! Сплячі прокидаються!

Він помилився. Вони не прокидалися — вони вставали. Сплячі повільно піднімалися на ноги і робили невпевнені й незграбні сонні кроки. Це були лунатики, за якими волоклися марлеві тенета. Павуки все плели й плели павутиння.

— Скільки чоловік, тобто людей, живе у місті? — запитав найменший гном.

— Всюди по-різному, — відповіла королева. — У нашому королівстві не більше двадцяти, ну, може, тридцяти тисяч. Це місто виглядає більшим за наші. Думаю, тут п’ятдесят тисяч людей. Або більше. А що?

— А те, — пояснив гном, — що всі вони, схоже, наступають на нас.

Сновиди не надто швидкі. Вони спотикаються, хитаються, ступають, як діти, які бредуть ріками патоки, або як старі, що йдуть по грузькому, липкому болоті.

Сновиди сунули на гномів і королеву. Гноми легко їх обганяли, а королева взагалі обходила. Та однак їх було надто багато. Кожну вулицю всіяли сновиди, оповиті павутиною. Міцно заплющивши очі або закотивши їх так, що виднілися самі білки, вони сонно човгали вперед.