Ви не вважаєте, що їхні життя варті того, щоб через них гніватися. Вас більше злить те, що цей чоловік насмілився кинути вам виклик, привнести безлад на ваші вулиці, виставити ваших людей ідіотами, – ось що дратує вас по-справжньому, а не загибель цих жінок. Спробуйте це заперечити, і я знатиму, що ви брехун.

Його губи побіліли, і Кіт збагнула, що, майбуть, зайшла надто далеко. Але він не втратив самовладання і не став спростовувати її звинувачень.

– Чай з печивом. – Місіс К. увійшла до кімнати з тацею. Вона чомусь метушилася, брязкаючи ложечками об порцелянові блюдця, коли ставила тацю на столик поряд з кріслом Кіт.

– Дякую, місіс К., – промовила Кіт таким тоном, з якого було зрозуміло, що жінка має швиденько покинути кімнату.

І доки Кіт наливала темно-коричневий напій у чашку з трояндовим візерунком, Мейкпіс якось раптово згорбився:

– Я вас чув.

– Що?

– Я чув вас, коли Ейрдейл вів вас до камери. Я саме був у кімнаті зберігання доказів позаду реєстраційної стійки й чув, як ви просили Райта знайти мене. Я чув це і пропустив повз вуха. Я подумав: «Нехай це буде вам уроком, маленька міс. Наперед знатимете, як робити з мене йолопа». – Він подивився на капелюха, що ненадійно тримався в нього на коліні.

– Як давно ви знали? – спитала вона.

– З тієї ночі, як сталося подвійне вбивство, – я приходив довідатися, як ви. Я був на другому боці вулиці – і кого, як гадаєте, я побачив замість мого найобдарованішого констебля? Високу жінку в нічній сорочці, яка застигла на порозі й дивилася вслід повії, що простувала вздовж Ледіз-Ментл-Курт.

– Увесь цей час ви знали? Знали і нічого не сказали? Знали і все одно слухали мене, коли я розповідала вам про «сувеніри»? – здивовано питала вона.

Він знизав плечима.

– Це було не позбавлене здорового глузду, а я вже знав, що ви не дурна. І не думав, що ваша належність до іншої статі це якось спростовує.

– Дякую, – тихо промовила вона, справді почуваючись вдячною.

– Але я був злий на вас. Дуже сильно. Коли Ебберлайн замкнув вас у камері, я не став втручатися. Я подумав: «Це піде їй на користь». – Він потер обличчя, і вона чула, як дряпає шкіру давно не голена щетина. – Тож коли виноситимете звинувачення, не забудьте й про мене. Це я дозволив посадити вас під замок. Це я дозволив Ейрдейлу конвоювати вас – хоча, присягаюся, я не знав, що він вас ударить. Отже, я так само винний у смерті Келлі.

Вона роздивлялася свої руки, зазираючи під нігті в пошуках піщинок бруду, аби тільки не дивитися на нього. Вона була обурена, але розуміла, що насправді не має на це права – і це вже не грало жодної ролі. Це вона жила у брехні, вона поставила під удар життя іншої жінки. І вся провина цілком лежить на ній.