І вона розповіла все, від своєї першої зустрічі з Келлі до відкриття, що серед повій Вайтчепела існують відьми. Його обличчя кривилося від зневіри, але їй було байдуже. Вона розповіла йому про листа, якого отримала, і згоду, яку дала їй Мері Джейн, розповіла, яким жахливим кінцем обернулася їхня угода і які мала наслідки, хоча він уже знав про це. Знову й знову переповідати історію свого провалу було, на її думку, найменшим з можливих покарань, які вона могла накласти на себе.

– І ви не розповідали мені цього, адже боялися, що я вважатиму вас божевільною? Через усі ці нісенітниці про відьом?

– А хіба ви зараз так не вважаєте? – вона зітхнула. – Це вже не має значення. Мені більше нічого приховувати, нічого втрачати. Він отримав те, чого хотів – Мері завжди казала, що йому потрібні лише п’ять жертв, що в цьому числі криється магія, – це пов’язано з ритуальною п’ятикінечною зіркою, і що цього достатньо, аби викликати духів з небуття й укладати з ними угоди. Ось що, на її думку, він робив – і ось навіщо він зберігає в себе шматочки їхніх тіл, аби ті притягували собою їхні душі, принаймні до тих пір, коли він знайде їм застосування.

– Але навіщо це… Кетрін? – він жестом показав на її одяг, маючи на увазі відсутність форми. – Навіщо цей маскарад?

Вона не збиралась ділитися подробицями, як саме відбувалося її подвійне життя: про схованку чи про допомогу містера Віна – ці таємниці належали не лише їй.

– Хочете сказати, містере Мейкпіс, що якби я з’явилась у відділок на Леман-стрит у чепчику й сукні з турнюром і сказала, що шукаю роботу, мене б там з повагою вислухали? А не виставили б зі сміхом за двері чи пригрозили б запроторити в божевільню, доки я не зміню свої погляди й думки? Я маю годувати кілька ротів, містере Мейкпіс, – ви знаєте, як важко розтягнути зарплатню помічниці модистки на трьох, один з яких хворий і ще одна поступово…

Вона не завершила фрази.

– Я робила те, що мала робити. Ні, – виправилася вона. – Я робила те, що хотіла робити.

– Ви робили те, що вважали за слушне.

– Слушне? А може, зручне? Не думайте, що я не знаю, наскільки це все – моя провина. Якби я так пильно не оберігала свої таємниці, усе завершилось би вже давно. Я чудово знаю, що поставила себе і свою родину вище за життя вуличних повій, бо я не краща за будь-якого чоловіка, адже так само поставилася до них. Я не думала про те, що вони, як і я, заслуговують бути в безпеці, хоч і не казала цього вголос. Я вірила, що вони якимось чином самі накликають на себе насильство, одним лише способом свого життя. Я вирішила, що вони варті меншого, ніж я й мої близькі, містере Мейкпіс, і з цим я житиму кожен клятий день мого життя. – Вона ткнула в нього пальцем, побачивши, що він рветься заперечити. – І не кажіть мені, що не думали так само – буцімто життя цих жінок нічого не варті. Якби було інакше, ви б не сиділи тут, такий спокійний, і не допитували б мене, поводячись так, ніби я лише вкрала кульок цукерок.