Покинувши доктора Баґстера Філліпса над його чарками, вона попрямувала до крамниці аптекаря і знайшла двері замкненими, без жодної ознаки присутності містера Віна всередині. Знадобилося кілька разів наполегливо постукати, перш ніж він з’явився за вікном і похитав головою. Нарешті, коли він зрозумів, що вона шукає якийсь предмет, аби пожбурити у скло, він здався і прочинив двері, але зовсім трохи, не запрошуючи її всередину.

Кіт була втомлена і промерзла до кісток – здавалося, в них навіки оселився холод, якого вже не прогнати нічим, скільки б вона не сиділа перед палахкотливим вогнем, у скільки б теплих ковдр не вкутувалася. Але вона не стала тиснути на аптекаря, лише спитала напряму:

– Де хлопчик? Той юнак, що приходив розповісти мені про жінку в Даффілдз-Ярд? Той, що приніс мені зброю?

Він сердито засопів, і Кіт збагнула, що підійшла аж надто близько до тієї межі, за якою уривається його терпіння.

– Чому ви про це питаєте, міс Кетрін? Нащо вам узагалі потрібно це знати?

– Тому що, гадаю, він бачив чоловіка, який вбив Елізбет Страйд. Гадаю, він прийшов до мене з власної ініціативи – взагалі не думаю, що це ви послали його. Гадаю, він знайшов мене, адже був наляканий – надто наляканий, аби розповісти мені щось іще. Але не настільки, щоб не бажати цим з кимось поділитися. – Вона трималася за одвірок, так, що він не зміг би зачинити двері, не завдавши їй болю. – Гадаю, коли я зустріла його минулої ночі, він прохопився, а потім спробував виправитись. Він сказав: «Я бачив її», – а потім змінив це на «Бачив її тіло». Гадаю, він мав на увазі, що бачив, як її вбивали.

– Яка цікава думка, міс Кетрін. Мабуть, вам слід піти з нею в поліцію.

Його голос був так само безсторонній, як і його погляд, але вона ясно бачила: він знав, що сталося, знав, що вона втратила свою посаду, що тепер усе змінилося.

І тоді вона здалася й пішла, перш ніж він встиг сказати їй, що вона більше не може користатися привілеєм місця у схованці – а якщо навпрямки, вона вже втратила достатньо. Вона не готова була допустити, аби щось іще вислизнуло з її рук.

Тепер, коли надворі підкрадався вечір, вона сиділа у вітальні, поклавши свої обтягнуті панчохами ноги так близько до вогню, як тільки могла витримати, і намагалася розтопити лід у самому серці. Місіс К. з багатозначним поглядом підносила їй маленькі келихи портвейну і чашку чаю, і це була певного роду допомога, але Кіт питала себе, чи заразом алкоголь не притупив її почуттів. Мабуть, причина полягала в тому, що вона ніяк не могла знайти основної зачіпки.