Вона так глибоко замислилася, що не почула стукоту у двері, не ворухнулася, доки не побачила місіс К., за спиною якої хтось маячив.

– Кетрін? Кіт, до тебе джентльмен.

Місіс К. відступила, і простір дверей заповнив собою Мейкпіс. Кіт щиро розсміялася з того, що її колишнього боса щойно назвали джентльменом. Інспектор тримав свого капелюха й крутив його і так і сяк, наче це був найкращий спосіб зайняти руки. Кіт була неабияк здивована його поведінкою. Він мав повне право увірватися сюди й влаштувати її допит, наче вона була якоюсь злодюжкою. Насправді ж вона чекала на його прибуття цілий день, і майже півдня очікувала повернутися зі своєї експедиції й знайти його тут, розлюченого та із запаленою сигарою. Мабуть, лише присутність місіс К. тримала його гнів під контролем.

Кіт слушно сховала ноги під спідницю й кивком запросила Мейкпіса ввійти. Місіс К. поквапилася забратися, бурмочучи щось про чай з печивом. Кіт розсіяно спитала себе, коли востаннє їхня домовласниця заходила на кухню на другому поверсі. Чи вона остаточно облаштувалася на їхній?

Мейкпіс опустився у вольтерівське крісло напроти Кейт і деякий час сидів, закинувши ногу на ногу, а тоді поклав капелюха на коліно. Він відкинувся на товсту подушку і спробував влаштуватися зручніше. Кіт із цікавістю спостерігала, як чоловік під два метри на зріст совгається в кріслі, намагаючись впоратися з предметом домашнього затишку, не виходячи при цьому за рамки пристойності. Нарешті вона зглянулася й промовила:

– Ми зазвичай просто кидаємо подушку на підлогу.

– Дякувати богові, – він вихопив набридливу річ з-за спини і впустив її поряд із кріслом. – Я ніколи не розумів, чому жінки так люблять скрізь пхати подушки, Касвелл.

– Тоді нас двоє, сер, – промовила вона, все ніяк не в змозі позбутися давніх звичок. – Та, гадаю, казати «сер» більше недоречно. Тепер ви для мене містер Мейкпіс.

– Едвін, якщо бажаєте, – зніяковіло запропонував він. Кіт була вражена: куди й поділися його гнівливість, його агресивний натиск і вимогливість. Мабуть, тепер, коли він бачив її в сукні, знаючи, що вона має носити сукню, він заспокоївся й повернувся до свого природного, дещо лицарського поводження з дамою.

– Гадаю, містере Мейкпіс, ви тут, щоб поставити мені кілька незручних запитань. – Вона гралася краєм плетеного гачком килимка, що лежав у неї на колінах, і ретельно досліджувала вузлики й петлі. – Звичайно ж, я на них відповім.

– Що ж, дуже приємно це чути, – сухо промовив він, а тоді нахилився вперед. – Звідки ви знали? Звідки ви знали, що він буде там і жертвою виявиться Келлі?