Щойно ми увійшли, як я ледь не зомлів від духу одвічної затхлості, який здійнявся нам назустріч, породжений, мабуть, незліченними століттями тліну. Господар же, здавалося, цього не помічав, тож і я тактовно промовчав, доки він вів мене вгору крученими сходами, через залу до кімнати, двері якої, як я почув, він замкнув за нами. Потім він зашторив три віконця з маленькими шибками, які ледве проглядалися на тлі вранішньої зорі, пройшов через кімнату до коминка, дістав кремінь і кресало, запалив дві свічки на канделябрі з дванадцятьма розетками і жестом запросив до спокійної, розважливої розмови.

У цьому тьмавому світлі я побачив, що ми у просторій, гарно умебльованій і обшитій панелями бібліотеці, яку з вигляду можна було віднести до першої половини вісімнадцятого століття, з розкішними дверними дюседепортами[161], розкішним доричним карнизом і вишукано різьбленим обрамленням коминка з фігурною верхівкою, яка хвилясто збігала донизу. Над щільно заставленими книжковими полицями на деякій відстані одне від одного вздовж стін висіли чудово виконані родинні портрети, які вже втратили всю яскравість барв, однак було видно, що всі обличчя на них непомильно схожі на чоловіка, який щойно люб’язно підвів мене до стільця за пречудовим чіппендейлівським[162] столом. Перш ніж і самому сісти з протилежного від мене боку стола, господар на мить загаявся, ніби засоромившись; тоді, неквапливо знявши рукавички, крислатого капелюха і пальто, театрально постав переді мною у костюмі середньогеоргіанської доби — від заплетеного в косичку волосся і плісированого жабо аж до бриджів довжиною по коліно, шовкових панчіх і черевиків з пряжкою, на які я раніше не звертав уваги. Тепер же, повільно опустившись на стілець зі спинкою у формі ліри, він почав уважно мене розглядати.

Без капелюха він здавався просто старезним, що раніше не так впадало у вічі, і я гадав, чи не ця невловима печать виняткового довголіття стала однією з причин мого неспокою. Коли він нарешті заговорив, його м’який, безбарвний, притишений голос часто починав тремтіти; час від часу мені було дуже важко вловити, що він говорить, хоча слухав я з глибоким хвилюванням і захватом, і щомиті в мені наростала незрозуміла тривога.

— Перед Вами, пане, — почав господар — людина звичок вкрай ексцентричних, за костюм якої, либонь, не слід вибачатися перед особою Вашого розуму і схильностей. Згадуючи кращі часи, я не наважуюсь не приймати їх такими, як вони були, приймати тодішню манеру одягатися і поводитися — це поблажливість, яка нікого не ображає, якщо лише виявлена без напускної величі. На превелике щастя, маєток моїх предків зберігся, хай його і поглинули аж два міста, спочатку Ґрінвіч, збудований тут після 1800 року, потім Нью-Йорк, який злився з ним близько 1830 року. Було багато причин оберігати се родове гніздо, і мені ніколи не можна було закинути зневаження сього обов’язку. Сквайр, який успадкував будинок 1768 року, вивчав певні мистецтва і здійснив певні відкриття, усі пов’язані з силами, що концентруються саме на цьому малому шматку землі і потребують щонайпильнішого нагляду. Деякі цікаві ефекти сих мистецтв і відкриттів я хотів би показати Вам у найглибшім секреті; втім, я досить непогано розбираюся в людях, аби не сумніватися у Вашій зацікавленості чи порядності.