— Не залишайте місто! Це небезпечно! Чуєте, люди, залишайтеся в місті!

Звідусіль почулося занепокоєне бурмотіння. Усе ніби зависло, балансуючи на лезі бритви. Нарешті хтось спитав:

— Про що ти торочиш?

— Виїжджати не можна! Якщо виїдете звідси, вб’єте самих себе!

Воррен проштовхався вперед і вхопив Деррела за комір:

— Чувак, затягни язика в дупу. Ти ж цих людей лякаєш до смерті.

— І в них є всі підстави лякатися, — відповів Деррел із невдаваною щирістю, і Воррен миттю збагнув, що маляр був насправді нажаханий.

— А що сталося?

— Я виїхав із міста. Здавалося, в них там усе було гаразд із електрикою, в армійському центрі відпочинку MWR[11] біля Круглого ставка. Але як тільки я виїхав за межі Блек-Спрінга, щось… щось почало мене зупиняти. Не знаю, як ще це описати. Ніби хтось, курва його мати, розвісив над дорогою здоровезні шлейки, які тягнуть тебе назад, як тільки ти виїжджаєш із міста. Їх не видно, але їх можна відчути. — Його голос перервався. — Я ще не встиг дістатися до поля для гольфа, як мені закортіло застрелитися. Мені закортіло витягти з задньої кишені свій «ланкастер» 410 калібру і вистрілити собі в рота. В мене троє дітей, і ніколи в житті в мене не з’являлося бажання накласти на себе руки.

У відповідь — глибока тиша.

— Дуже, дуже все погано, — додав Деррел. — Не до жартів рибі, Шерлоку, коли її гачком зачепили.

Для жителів це було як сигнал — дозвіл втратити розум. Почався ефект доміно: спочатку зашепотів один, потім інший заговорив уголос, кілька людей спробували зателефонувати партнерам або членам сімей, які не повернулися додому з роботи, і на цьому тлі зростала паніка. Вона ніби хвилями прокочувалася натовпом. Воррен збентежено оглядівся навколо — він не впізнавав цих людей. Його тіло задерев’яніло, воно задерев’яніло так, що він був не в змозі поворухнутися. Він був навчений не дозволяти собі бути заскоченим чутками і забобонами. Воррен спробував змусити себе витягти з темряви власні емоції, щоб їх проаналізувати, а потім — відкинути, адже в них не було жодного сенсу. Але не зміг. А що як цього разу, саме цього єдиного разу, цей страх був обґрунтованим? А що як цього разу вони насправді були відрізані від навколишнього світу і мусили чекати темряви, що насувалася на них, а потім — світанку, і того, що принесуть вони з собою Блек-Спрінгу?

Воррен почув крик — на відстані, у східному напрямі, звідки він прийшов. Не було ані зірок, ані місяця, щоб хоч якось освітити ніч, і на тому кінці Діп-Голлоу-роуд була суцільна пітьма. Жодного руху не було там. Але чому в атмосфері такий тиск? І звідки ця неприродна темрява?