Не могла вона сказати йому того, як не могла й розповісти про справжню причину смерті Тайлера. Джоселін дуже шкодувала про це й вирішила, що розповість батькові все, коли випаде слушна нагода. Він мав право знати, навіть якщо це суперечило правилам, знати про те, що саме Блек-Спрінг забрав у нього старшого онука. Але зараз для неї життєво важливим було дістатися до міста; вона відчувала, як її сила тягне кудись донизу…

— Не питай зараз у мене нічого, будь ласка, — сказала вона, задихаючись на кожному слові. — Пізніше я про все розповім. Просто говори зі мною, це важливо.

Щось у цих її останніх словах нарешті вразило пана Гемптона. Сила, що напала на неї, стала і для нього джерелом безпричинного страху. Тож він скерував «тойоту» на виїзд із 9W, а потім на дорогу 293 до Блек-Спрінга.

— Мені не сподобалося, що Стів залишився вдома. Ви двоє мали би бути поряд із сином, а надто зараз. Я переживаю за Стіва. Він погано дає собі раду. Та й ніхто на це не здатний, чорт забирай, то все такі мерзотні, гнилі справи, але…

Маючи найкращі наміри, пан Гемптон, однак, припустився фатальної помилки: він говорив лише сам… а отже, не помітив, як очі Джоселін майже відразу втратили блиск і тепер байдуже втупились у нікуди. Вони не проїхали і півшляху до того єдиного помаранчевого світлофора, за яким був поворот на Діп-Голлоу-роуд, як обоє, Джоселін і Метт, кожен на своєму боці сидіння почали битися головами об дверцята машини. Пан Гемптон стиха вилаявся. Кинувши погляд через плече, він побачив, що Джоселін намацує ручку дверей, і різко вдарив по гальмах. Кермо закрутилося в його руках так хутко, що обпекло йому долоні, й знову зупинка їх струсонула, всі троє смикнулися уперед, натягнувши ремені безпеки.

— Тату, допоможи мені, будь ласка… — скам’яніла від жаху Джоселін підняла на нього погляд. Її голова збоку була глибоко розсічена, по обличчю струменіла кров. Вона знову пригорнула Метта і почала його погойдувати.

Пан Гемптон безпорадно дивився на них. До горла підступала нудота. Він не міг збагнути, геть не міг збагнути, чому, але його пронизувало гостре відчуття того, що час спливає. І раптом він зрозумів, що причина усього цього була в них попереду і чекала… в кінці цієї дороги, у лісі, в нічній пітьмі ховалася таємниця.

А наступної миті пан Гемптон усвідомив іще одне: якщо він цієї таємниці не розкриє, то ані на йоту про те не жалкуватиме.

Тремтячою рукою він увімкнув передачу і продовжив рух у бік Блек-Спрінга.

Джоселін опустила віконну шибку й відчула, як у голові прояснюється від потоку холодного повітря. Вони проїжджали повз мовчазну темряву лісу Чорної скелі, яка ніби говорила: усе тут як завжди, — але вона знала, що то не так, вона відчувала, наскільки усе змінилося на гірше. Ще трішки далі цією дорогою — і вони будуть у безпеці, який би сенс не було вкладено у те слово. Не має значення, що то за сенс, вона за кілька секунд усе побачить на власні очі… якщо, звісно, припустити, що там ще є на що дивитися.