Трясця, це дитинча витягло з сейфа службову зброю й застромило її собі за пояс. Грім не знав, хто дав йому на те дозвіл, але ту людину він би просто розцілував.

А потім з’явилася й відьма.

Натовпом прокотилася хвиля — ніби молитва, тільки без почуття любові: «Відьма, ось вона, відьма, Боже, то відьма…» Усі люди навколо нього відсахнулися назад, і тепер можна було побачити те, що залишилося від Джейдона Холста, — невелика, тепла, кривава каша, в якій конвульсивно смикалися м’язи. Але очі всіх були зосереджені не на ньому. Усі повернули обличчя в одному напрямку, звідки назустріч їм рухався їхній найбільш страхітливий нічний кошмар; у той самий бік поглянув і Грім.

Катаріна ван Вайлер повільно спускалася з Аппер-Резервуар-роуд, тримаючи за руки двох дітлахів у середньовічному вбранні. Картина та була сповнена абсурдного спокою. Незворушно, неквапливо крокувала відьма, ніби пастух назустріч своєму стаду. Уперше за весь час, відколи вона жила тут, у неї були відкриті очі, й коли жителі міста побачили це, увесь їхній запал розвіявся, ніби й не було його. Риси мертвотно-блідого обличчя Катаріни залишилися тими самими, добре їм відомими, але тепер безкровна, дірява від стіжків плоть її губ і повік ожила і блищала, ніби справжня шкіра. Усі без винятку людські душі, які скупчилися на майдані, були вражені тим, що її очі не дивилися скоса і не було в них того огидного, хворобливого пожадання, якого всі вони очікували у своїх найпохмуріших думках. Тепер обличчя Катаріни, позбувшись моторошної маски з зашитих очей і рота, стало вражаюче людським. Коли воно перестало викликати жах, стали помітними його м’які лінії й витончені риси. Катаріна дивилася на вулиці, на будинки, на людей двадцять першого століття із притлумленим захватом, породженим трьомастами п’ятдесятьма роками темряви, усміхаючись від здивування і насолоди. Жодного сліду злостивості не було — залишилася просто мати, що вийшла на прогулянку з дітьми. Чи не того вона прагнула весь цей час? Вираз її очей можна було описати лише словами «незрівнянне блаженство».

І ця картина настільки не відповідала тим жахливим образам, які Катаріна вкарбувала в мізки жителям Блек-Спрінга, і тому страху, з яким вони жили оці роки, що всім мимоволі стало дуже ніяково. Невже це могло бути правдою? Виходить, і мерзотою ніякою вона не була, адже на мерзоту її перетворили вони самі.

Завмерши від жаху, Роберт Грім спостерігав, як Катаріна та її діти підходять до майдану. Здавалося, склалися усі передумови для сцени, що зображує щастя, — але щастя ніхто не побачив, не побачив ідилії, яка мала б настати. А все тому, що саме в цей час Катаріна окинула поглядом нажаханих жителів — разом з тим, що залишилося від Джейдона Холста. Її очі враз посмутнішали.