«Але що то за звуки долинали з міста минулої ночі?»

Та думка прийшла непроханою, і він приготувався боротися з нею, бо вона була настільки потужною, що, здавалося, зіб’є його з ніг. Точно, він пригадав тепер, було холодно і боляче. Зараз Стів відчував голод, у животі шпигали кольки, все тіло били дрижаки, але фізичні страждання були нічим порівняно з моральними тортурами, які йому довелося пережити. Нищівний страх пітьми, яку він вивільнив, додав до його заціпеніння якісь напрочуд хворобливі галюциногенні симптоми, ймовірно, викликані пов’язаною з панікою різкою нестачею кисню. Усе почалося зі звуків. За звуками прийшли запахи. А потім вже, натхненні тими звуками і запахами, його оточили огидні видіння, що мали позбавити його глузду… і, можливо, таки й позбавили. Він чув стогони і бачив людей, що корчилися в муках, їхні обличчя були чорними, а під пахвами і на шиях в них виднілися набряклі бубони. Але не від віспи, це була якась інша хвороба зі Старого Світу. Він чув сморід розпеченого асфальту, він бачив, як на вулицях палять смолу в бочках, намагаючись очистити сповнене міазмів повітря, і чомусь першим запалив її Піт Вандермеєр, зробивши саморобний смолоскип із просякнутих бензином джинсів, обмотаних навколо швабри, а водночас із занедбаних фасадів звисали жмути соломи — вони вказували, в які будинки проникла хвороба. Почувши запах диму, він побачив Кришталеву церкву в полум’ї. За вітражними вікнами були хворі та мертві, й усі вони кричали. В його видінні людські обличчя нагадували страхітливі маски з роззявленими ротами, і Стів відвернувся, ніби йому навіть у видінні не хотілося визнавати того факту, що горіли його друзі й земляки.

І там завжди була Катаріна. Вона весь час нерухомо стояла і лише дивилася.

Якоїсь миті перед його очима постало абсолютно сюрреальне видовище. Усі діти Блек-Спрінга були зібрані посеред міського майдану. Вони були щільно сповиті, ніби кокони, білою лляною тканиною, одні кокони були маленькими, інші — трохи більшими, зв’язані між собою величезною вертикальною мережею сильно розтягнутих простирадл. Ця конструкція здіймалася високо в небо, а формою скидалася на заокруглений конус, що дуже нагадував жіночу грудь. Можна було побачити, як із лляної тканини стирчать рожеві личка чотирьохсот дітей Блек-Спрінга, навдивовижу живі, а їхні оскляніло-туманні оченята мрійливо блищать. Але справжні тортури були уготовані для їхніх батьків, які криком кричали на вулицях, стоячи біля підніжжя цієї величної вежі, причому всі вони намагалися не тримати одне одного, оскільки знали: якщо хтось із них не витримає і вихопить звідти свою дитину, ціла конструкція завалиться з усіма наслідками, що з того випливають. А на вершині того конуса стояла Катаріна, вона, ніби чарівний материнський сосок, зі срібного глечика виливала молоко. Воно стікало навсібіч, ніби то був фонтан, побудований з досконалою симетрією, і його жадібно злизували сотні дитячих язичків.