Знову дитячий голос:

— Лаконізм, достойний Гемінґвея, але картина, здається, зрозуміла? Мені треба, щоб ти зібрався на думці, Тодде.

— Прошу тебе, — промовив Крейн. — Не кривдь її.

— Я можу не кривдити, — задумливо відповів голос. — А можу й скривдити. Це залежить від дечого. Пам’ятаєш, я говорив про зустріч з однією особою? Ти некрасиво мені відмовив. Мені треба, щоб ти переглянув те рішення. Знайшов робочий варіант, як каже одна близька мені людина. Я хочу, щоб ти влаштував мені зустріч.

— З ким?

— З Розою.

Тодд роззявив рота, знову стулив.

— Але…

— О ні. В цьому питанні — жодних «але», Тодде. Навіть не думай про «але», бо твоїй Рейчел кінець. Влаштуй цю зустріч, і швидко. Якщо не зробиш — я вб’ю Рейчел. Звернешся до копів, звернешся до будь-кого — я одразу дізнаюся. І тоді її трохи оброблю, так що вона залишиться з тобою, так. І ти завжди знатимеш, що це ти винний у її стані. Тобі доведеться прибирати дзеркала з її дому і купувати їй інвалідний візок.

Тодд знову розтулив рота, але горло було сухе.

— Просто зроби як я кажу.

На тому слухавку поклали.

За кілька хвилин Тодд уже виїхав. Йому навіть на думку не спало збудити дружину. В цій справі вона нічим не могла допомогти. І він ніяк не зміг би завадити їй подзвонити в поліцію.

Він їхав сонним містом ніби уві сні, навіть не помічаючи, що ігнорує червоне світло. Проїхав повз будинок доньки, не гальмуючи. Всередині було темно. За наступним поворотом він зупинився і замислився.

Чи знатиме ця істота, що він подзвонив у поліцію? Звідки, як? Він був певен, що з тією заявою вона просто блефувала, а от наступна погроза була вже цілком правдива. Голос доньки запевнив його в цьому як ніщо інше. Скільки слів вона встигла сказати — двадцять, тридцять? Достатньо. Рейчел була незалежною, сильною духом — більше схожою на батька, ніж будь-яка з її сестер. В особистому житті їй не щастило, але похитнути її впевненість у собі було нелегко. Однак тепер по телефону вона говорила мов чотирирічна — і дуже, дуже налякана. Людина, яка була поруч з нею, її переконала — і для Тодда це було аргументом. Якщо він подзвонить у поліцію — і якщо вони повірять, що дитина тримає заручницею дорослу жінку, — то все одно вони не стануть вдиратися в її дім. Спершу постукають…

Тодд не міг так ризикувати. Рейчел загине, а її убивця опиниться з того боку паркана, не встигнуть вони навіть зайти.

Якщо він сам підійде до дверей? Це ж не дзвінок комусь чужому, ні? Проте він гадки не мав, чи дівчинка сама у будинку, чи їй хтось допомагає.

Він сидів у машині, мотор працював, а Тодд почувався страшенно нерішуче. Це ж обов’язок батьків, правда? Батьки мають захищати своїх дітей. Приходити їм на порятунок без страху й сумнівів у разі небезпеки.