— Вчора до вашого офісу заходила… одна особа, — обережно вимовив він.

— Що за особа?

— Маленька дівчинка. З якою щось помітно не так.

На тому кінці повисла пауза.

— Я передзвоню вам за півгодини, — промовила Роза.

Телефон замовк. У Тодда трусилися руки.

Чекаючи, він дивився на радіоприймач і намагався не вбачати у ньому символ усіх тих речей, котрі він мав би зробити, поки ще була нагода. Але варто лише розумові зачепитися за якийсь знак, і він каратиме й мучитиме людину знову й знову. Коли Тодд доїхав до офісу, то пробував дзвонити Рейчел на робочий телефон, але там сказали, що Рейчел немає, що вона захворіла. Пізніше подзвонила Лівві — поскаржилася, що хотіла домовитися про зустріч з Рейчел за обідом, але її мобільний мовчить. Тодд відповів, що нещодавно отримав від неї листа електронкою, мовляв, загубила телефон у клубі, новий у процесі, вибачте за незручності. Він одразу знав, що скаже саме це.

Він усе правильно робив. Поводився добре. І швидко божеволів.

Роза передзвонила за двадцять хвилин.

— Ми можемо зустрітися, — сказала вона без зайвих преамбул. — О сьомій. Ближче до цього часу погодимо деталі.

— Мені треба… — почав Тодд і замовк. Він знав, що не може призначити місце їхньої зустрічі. Не може навіть спитати, яке місце обрала вона. Ще зарано.

— Що вам треба, Тодде?

— Вас побачити. Так.

— Побачите. Сподіваюся, воно буде варте мого часу.

І вона поклала слухавку.

Тодд натягнув пальто і майже побіг геть з офісу. Б’янка намагалася привернути його увагу, коли він проминав її кабінет, та він не зупинився. Будь-що могло почекати.

На Пост-еллі він вийшов, уже тримаючи телефон у руці, але до будинку своєї доньки подзвонив тільки тоді, коли пройшов майже половинку вулиці, відгороджений від світу зібганими плечима.

Вмовляючи особу на тому кінці прийняти той факт, що йому не вдалося заманити Розу у призначене місце, він не помітив, як з-під дашка кав’ярні на розі вийшов міцний рудочубий чоловік. Чоловік, який уважно прослухав усе, що Тодд говорив у телефон, і передав сказане далі.