Шепард, утім, знав, що коли порахувати точно, то смертей на своєму віку він побачив більше, ніж повернень. Така в нього була спеціалізація: люди, які щось дізнавалися, бодай дрібниці. Люди, які про щось здогадувалися. А інколи — навіть один з них. Той, хто перетворився на загрозу системі або пройшов процес із помилками. Кому не можна допомагати повернутися.

Вбивства і номери мотелів врешті-решт усі зійшлися в одне суцільне вбивство й одну кімнату. Шепард буквально відчував, як спадок його життя згущується навколо. З машиною Андерсона — якщо вона дійсно працювала — він міг би навіть побачити їх усіх. Люди, яких він відіслав зі світу цього, згущувалися навкруги. Ніби невидимі коти, тільки більші й холодніші за котів, ліниво труться об його ноги й шию. Чекають. Чи далеко вони? Недостатньо далеко.

Потрібно було довести цю ситуацію до розв’язки. Потім розповісти про свій стан Розі й почати якось це все виправляти. Більше, ніж колись, Шепард потребував певності. Час наближався, і дедалі частіше він замислювався про те, що, можливо, не існує жодної угоди. Що таких, як він, просто дурять. Ця підозра вперше прийшла до нього уві сні — або ж наяву, в одну з тих ночей, коли він, безсонний, озирнувся на справи рук своїх. А може, то нашепотіла йому одна з тіней, які тулилися до нього, — не застерігаючи, а знущаючись. Так чи так, однієї ночі він раптом усвідомив, що ніколи не зустрічав такого, як він сам, який повернувся б. Навіть не чув про інших — чув тільки про багатьох таких, що загинули після довгих років служби. Як-от той чоловік, який завербував Шепарда — знайшов неповнолітнього злочинця в маленькому містечку у Вісконсині та зробив йому достатньо заманливу пропозицію, щоб той хлопець покинув усе, навіть кохану дівчину. Той чоловік помер двадцять п’ять років тому. Відтоді ніде Шепард не зустрічав його слідів, хоча між ними було погоджено, що він нагадає про себе, коли повернеться.

Проте на тому боці щось таки існувало.

Тож є й угода. Інакше і бути не може. Ці підозри — просто природні сумніви людини, чия подорож добігає кінця.

З місця, де він сидів, Шепард відчував запах з ванної кімнати. Його шлунок нині постійно бунтував проти нього, але все-таки він намагався їсти. Їжа — звичка, котрої нелегко позбутися. Ніби поранений пес, якого відганяли й били роками, його організм продовжував приповзати до хазяїна, сподіваючись, що цього разу той його приголубить. Він добре пам’ятав останні дні своєї матері. Йому тоді було тринадцять. У ті кілька місяців свого повільного вмирання вона записувала в зошит спогади про своє життя, ніби збираючи опале листя та притискаючи його до грудей, щоб вітер не розвіяв, не поніс усе геть. Сиділа у кріслі на веранді, оточена смородом раку, і нічого не робила — просто чекала з дедалі більшим нетерпінням на свій кінець. Готова повернутися додому самотньою, піти геть, коли поранений пес — її тіло — нарешті вгомониться і здохне, і вона стане нарешті вільна від його потреб, вимог і любові.