— Щось мені недобре.

— Що таке?

— Увесь день мені було якось не по собі.

І зранку мене трохи нудило.

— О Боже! — він підвівся, обійшов столик, обхопив руками її голову, притис її чоло до свого, а тоді глянув на бездоганний проділ в її волоссі і раптом посміхнувся.

— Ти хочеш сказати, — промовив він, — що Саша повернувся?

— Саша? Це хто?

— Коли він з’явиться, то сам про себе розповість.

— Звідкіля ти взяв це ім’я?

— Не знаю. Воно крутилося в моїй голові цілий рік.

— Саша? — вона зі сміхом притисла його долоні до своїх розпашілих щік. — Саша!

— Зайди-но завтра до лікаря! — порадив він.

— Лікар сказав, що Саша поки що мешкатиме разом з нами, не потребуючи додаткової житлової площі!

— Чудово! — він помовчав. — Дай-но я прикину, — він подумки підрахував їхні банківські рахунки. — Ні, таки найважливішою є перша думка. Чудово! То коли ми зустрічатимемо нашого марсіанського прибульця?

— У жовтні. Поки що він мікроскопічний і геть крихітний: я заледве вирізняю його голос. Але тепер, коли в нього є ім’я, я здатна його почути. І він обіцяє вирости великим, якщо ми піклуватимемось про нього.