— «Енергійний інвалід»![1]

— То на яке число мені закуповувати моркву, шпинат і броколі?

— На Геловін.

— Не може бути!

— Направду!

— Люди стверджуватимуть, що ми спеціально планували його появу до виходу моєї книги про вампірів, котра з’явиться цього тижня — бо і се, і те не дасть заснути.

— О, Саші точно в цьому не буде рівні. Ти щасливий?

— Трохи наляканий, але щасливий! Звісно ж, так! Повертайся додому, місіс Крільчихо,[2] і привези нам його!

Тут слід пояснити, що Меґґі і Дуґлас Сполдінґи були безнадійними романтиками. Іще задовго до того, як заочно наректи Сашу, вони, обожнюючи дует Лорела і Гарді,[3] називали одне одного Стен і Оллі. Уся кухонна техніка, пилосос та навіть консервний ніж у їхньому помешканні мали своє ім’я, не кажучи вже про різні частини тіла, але це трималося в секреті від сторонніх.

Тож Саша як суб’єкт, присутність якого незабаром мала перерости в дружню прихильність, не був винятком. І коли врешті він почав заявляти про себе, вони геть не здивувались. По-іншому й не могло бути в їхньому шлюбі, заснованому на коханні, а не на грошах.

Колись, казали вони, коли у них буде машина, вона також матиме ім’я.

Пізніми вечорами вони говорили про це та про десятки інших речей. Поговоривши вволю про життя, вони гордо всідалися в ліжку, підклавши під спину подушки — так ніби чекали на майбуття, що мало з’явитись просто зараз. Вони сиділи і чекали, неначе в спіритичному сеансі, сподіваючись, що їхній мовчазний маленький нащадок прокаже свої перші слова вже на світанку.

— Мені подобається наше життя, — сказала Меґґі, — воно подібне на гру. Сподіваюсь, вона ніколи не скінчиться. Ти зовсім не схожий на інших чоловіків, які п’ють пиво і грають у карти. Цікаво, чи багато існує подружніх пар, у котрих все життя — гра?

— Таких більше нема. Пам’ятаєш?

— Що?