Він відкинувся на подушці і втупився у стелю, подумки викреслюючи на ній ланцюжок споминів.

— День нашого одруження.

— Так!

— Наші друзі підвезли нас і висадили біля аптеки на пірсі, щоб ми купили тюбик зубної пасти та щітки — цінні придбання для нашої шлюбної подорожі… Одна щітка була червоною, а інша — зеленою, щоби прикрасити нашу порожню ванну кімнату. Повертаючись уздовж берега назад, тримаючись за руки, ми раптом помітили позад себе двох маленьких дівчаток і хлопчика, які затягнули:

І вона тихенько наспівала мотив. Він приєднався до неї, згадуючи, як вони зашарілися від задоволення, чуючи дитячі голоси, але продовжували йти, відчуваючи, що вони смішні, хоча й дуже щасливі.

— Але як вони здогадалися? Невже в нас був вигляд щойно одружених?

— Але вже точно не за одягом! Як ти гадаєш, може, це було написано на наших обличчях? Посмішки, від яких боліли щелепи. Нас так і розпирало від щастя, і це їм передалося.

— Милі діти! Я й досі чую їхні голоси.

— І ось ми тут, сімнадцять місяців опісля.

Він пригорнув її до себе і почав вдивлятися в їхнє майбутнє, що, здавалося, темніє на стелі.

— А ось і я, — пробурмотів голос.

— Хто? — перепитав Дуґлас.

— Я, — прошепотів голос. — Саша.

Дуґлас поглянув на незворушні губи дружини.

— Отже, ти врешті вирішив заговорити? — запитав Дуґлас.