— Так, — почувся шепіт.

— А ми саме метикували, коли ж почуємо тебе, — промовив Дуґлас і лагідно пригорнув до себе дружину.

— Бо вже час, — знову прошепотів голос. — Отже, це я.

— Ласкаво просимо, — сказали вони разом.

— А чому ти не озвався до нас раніше? — запитав Дуґлас Сполдінґ.

— Бо не був певний, що я вам до вподоби, — прошепотів голос.

— Чому ти так вважав?

— Спочатку я був переконаний в цьому, потім — ні. Колись я був лише ім’ям. Пам’ятаєте, я був готовий з’явитися ще минулого року. Але тоді я вас налякав.

— Ми були без копійки, — спокійно промовив Дуґлас. — І самі були дуже налякані.

— Але що страшного в житті? — запитав Саша. І губи Меґґі затремтіли. — Тут інше. Страшно не існувати взагалі. Бути небажаним.

— Навпаки, — Дуґлас Сполдінґ пересунувся на подушці так, щоби бачити профіль дружини: її очі були заплющені, а дихання рівне.

— Ми любимо тебе. Але минулого року був просто не час. Розумієш?

— Ні, — прошепотів Саша. — Я розумію лише те, що ви мене не хотіли. А тепер захотіли. Але мені вже пора.

— Але ж ти щойно з'явився!