Люде сходяться, звозять камінє, цеглу і инший матеріял.

На одній фірі везуть страшно покаліченого чоловіка: в каменеломі змісило його.

– Ох, що за красна штука, досконала на поріг! – кричать мулярі і витягають з-під забитого плиту. Я виджу, що і його беруть і вмуровують. Страшно!

Робітники працюють, піт ллєся їм з чола, руки і ноги окривавлені.

– Швидко, швидко! – роздаєсь голос посіпаків.

Старець, обтяжений цеглою, вбігає слабими ногами на спорохнявілу дошку, котра погинаєсь під ним, тріщить, ломиться, і він падає на купу каміння. Взяли його в мур.

Вже підпроваджують мур під дах, за хвилю скінчили б, але частина муру усуваєсь, спадає на риштованє, де кількадесять робітників, друхоче все, а за хвилю виджу тіла робітників на місці муру, котрий мурували.

– А їх мами, жінки і діти? – питаю у провідника.

– Суть там з ними, обіймають їх руками. Не треба залізних скоб – мертві руки тримають сильніше.

Гарна палата вже готова, пишаєсь на горбі, що піднісся над цілу околицю.

Всередині панства, як сарани – не перелічити! А всі зодягнені в пишні багато строї, споряджені з виправленої на шовк хлопської шкіри, та панство того не бачить, гуляє, капеля гримить, а в золотих чашах перлиться червона мальвазія – кров та піт!

– Ходім, ходім звідси! – прошу мого провідника.

Він вивів мене знову на двір.

Попід стіни палати лежать тіла малих дітей і молодих жінок.

– Що се? – питаю.

– То забавки паничів, – відповів старець.

Я закрив очі і молю старця, щоби лишив вже мене, але ні, він не пускає, бере мене за руку каже:

– Бачив ти минуле, подивись на будучність.

– Га, – думаю, – се вже не буде так страшно.

Відкриваю очі і не пізнаю пишної палати: стіни пообдирані, вікна позаліплювані папером, довкола сміття і гної, з котрих сморід цибулі аж дух забиває. Всередині роїться, як мух на стерні.