– Дивись на останній образ! – сказав мій провідник.

Ніч темна, в палаті глухо, мешканці сплять. Коло нас чути шелест: пересуваєсь кільканадцять людей, обступають довкола палату і по хвилі показуєсь то тут, то там полум’я.

З дверей, вікон показуються перелякані обличчя, а надворі стоять обдерті хлопи, котрих проводир реве завзято:

– Бери, рабуй!

– Се останній нащадок роду воєводи К*, – каже мій провідник.

За хвилю зникла пожежа і лишилась лиш купа попелу, до котрої підвів мене старець і випустив мою руку. Я здригнувся і побачив себе в гостинній салі на фотелі дідусевім, що стояв проти вікна, через котре сонце пересилало перше своє проміння.

Михайло Петрушевич

Михайло Петрушевич

Народився 10 вересня 1869 р. в с. Космач біля Богородчан на Станіславівщині у сім’ї вчителя народної школи. Восени того ж року батьки Михайла переїхали в с. Новиця біля Калуша. Закінчив гімназію у Станіславові (1889), духовну семінарію у Відні. З 1894 р. – священик у Болехові, де й помер 8 вересня 1895 р.

Ще під час навчання у гімназії писав вірші. Оповідання почав писати у Болехові під впливом Гліба Успенського. Всього створив близько десяти оповідань. Друкувався в журналі «Зоря» у 1895–1896 рр.

Оповідання «Градобур» М. Петрушевича подається за журналом «Зоря», 1895, № 16, 17.

Градобур

Градобур

Глава перша

Глава перша

Гнат Шутяк вертав з міста додому. Був се високий, стрункий мужик, літ, може, тридцять п’ять на віку. Лице його було смагле, подовгасте, з вистаючими під очима вилицями, горбатим носом і вузькими стисненими губами; великі, трохи занадто випуклі, чорні очі сверкали з-під луковатих чорних брів; високе, взад спохиле чоло покрите було кучерями чорного, блискучого волосся, що перснями добувалися з-під старої військової шапки і прислоняли жилаву, мідяної барви, довгу шию. За лівим вухом видніла у нього рана; червоність починалася від шиї, переходила за вухом у темно-синю барву, а над вухом кінчилася чорною плямою запеклої крові. На довгій шиї були по обох боках гортанки сині знаки пальців з кривавими відтисками нігтів. Він був убраний у старенький, також синьої барви кабат,[70] на котрім висіли три мосяжні ґудзики; сорочка довга, пущена по грубих, зрібних штанах, була підперезана вузьким шкіряним ременем; до нього на шнурку прив’язаний був складаний ніж.