Ми вийшли на двір перед фаціяту палацу. Старець махнув рукою і палац зник, а на його місці станули убогі хлопські хатки і маленька церковця.

На дорозі за нами почувся туркіт коліс, на котрих хиталась пишна виблискуюча золотом коляса. Бистрі коні ішли звільна, якби танцюючи, а з коляси виглядало кілька голів, що з цікавістю оглядали околицю, будуючи плани.

О кілька кроків від нас висіли пани з коляси. Наперед мужчина п’ятдесятилітній в багатий польський стрій зодягнений, за ним може двадцятилітня гарна дама, а вкінці якихось двоє німців у куцих фрачках.

– То воєвода К* зі своєю жоною, а ті два чортики – то архітектори, – пояснив мій провідник.

– Ту буде найкраще, – сказала дама, усміхаючись до свого мужа, і вказала на місце, де ми стояли.

– Тобі подобається, моя душко? – відповів воєвода і, обернувшись до німців, сказав: – Тут, мої панове.

Та зараз взялися до паперу і оловця, щось між собою шварготячи, а з-поза хати звільна і боязливо наближався до панів здоровий з сивою головою хлоп, котрий поклонився воєводі і його жінці до колін і станув здалека в покірній поставі.

– Війте, – промовив грізно воєвода, – до двох днів щоби тут був чистий пляц!

Старець стояв, як заголомшений, а по якійсь хвилі вистогнав з плачем:

– А наша церква, наші хати?

– Перенести під обіч! Мовчи! – закричав злісно воєвода на війта, котрий, заломивши над головою руки, хотів ще щось говорити, но переляканий одійшов з плачем, блудячи як п’яний дорогою.

Вже нікого і нічого нема, лиш тички стоять там, де буди церква та хати, а за нами чути якийсь тупіт, шелест і бряжчання. Громада молодих хлопів з понуреними головами, в кайданах на одній руці і нозі, з рискалями на плечі, перейшли попри нас.

– То гайдамаки, – шепче мій провідник.

Тяжко двигати тяжкі окови, а ще тяжче в них робити, та нагай наглядача додає сили. Вже рови на основи викопані, вже закладають наріжний камінь, аж ту починаєсь великий крик.

Оглядаюсь і бачу, як посіпака січе одного гайдамаку дротяною нагайкою. Нагайка окручуєсь около шиї нещасного, запека-наставник шарпнув до себе і гайдамака паде мертвий.

Страшна ява слідує.

Кождого п’ятого гайдамаку ведуть до наріжного каменя і утинають то руку, то ногу…

– Утікаймо! – молю свого провідника.

– Стій, дивись до кінця!

Основа з самих рук і ніг! І руки, і ноги рухаються, кулаки стискаються і грозять, а з межи них очі – ах, як страшно глядять!