Коли він наблизився до містка, оба мужики вскочили до порона. Сказавши перевізникові «Славу», посідали на край і дивилися горі водою.

Сонце спускалося щораз нижче. Що далі на захід, то більше лисніла вода золото-червонавим блиском, а вдалині під горами, покритими дубиною, горіла, якби огненне море, ціла водна сіть Лімниці і Чечви, котра в тім місці до неї впливає. Легкий весняний вітерець переганяв біляві хмарки, зарум’янені на вид заходячого сонця: вони сунулися повільно, як стадо гусей, на полуднє в сторону гір, що з ступеня на ступінь пнуться щораз то вище, аж під самі хмари.

На першім ступені тих гір видніло облите червонавим блиском село Новиця; ясніла зірницею баня церкви на горі, окруженої вінцем високих тополь і розложистих лип.

– Ще маємо кусень додому, – перший промовив градобур.

– Я ще більший, бо аж на Ялинку, – відповів Гнат.

– На вечір будемо дома; треба прискорити, завтра припадає рахманський Великдень,[77] – сказав Василенків, і оба вийшли з порона.

Вони йшли скоро зарінком, навертаючи в село Добрівляни, що вузькою а довгою полосою тяглося рівнобіжне до берега Лімниці і до полудневого пасма гір.

– Ра-ахма-нський Великдень… Ходім: Шуличка зіпсує корову… – приспішуючи кроки, говорив дрижачим голосом Гнат.

В його голові був дивний нелад. Перед його очима кружили жовті колеса, котрі ставали щораз то більші, щораз то жовтіші. По його голові проходили дрощі; та знов пекуче гаряче палило його череп. В його уяві ставали образи з Апокаліпсиса, котрого він умів майже напам’ять. З-під останньої мужицької хати, котру минали в Добрівлянах, щирив до нього семиголовий звір львині зуби: його голови зливалися в дві голови Шуликів, змінялися в панича з люлькою в зубах і в червоній шапці і никли десь в рові під містком.

Так ішли вони оба мовчки через широкі оболоні, покриті різучкою та ситником. Чорніють там великі торфові чорні пліші,[78] а на захід опираються оболоні, покраяні де-не-де на управні загони, о полуднево-східний скрут Лімниці; на схід кінчаться вони у підніжжя високого, покритого березовим та вільховим гущавником, горба. Попри дорогу стояли на оболоні громадки товару, головами до себе, а пастухи уганяли на худих конятах, зганяючи на дорогу розбриканий телятник.

– Дивіть! Лицар і Смерть… – скрикнув Гнат, вказуючи пальцем на пастуха, що в брудній, подертій полотнянці і вовняній в сині і жовті паски шапці, сидячи на конині, гонив за чорною з білими латками коровою.

– Що вам Бог дав? Який Лицар і Смерть? – здивовано спитав Василенків.

– Не видите? Косу тримає в костистій руці…