– Добре, – перебив мені Левко, – але… Що ж спільного має твоя любов до панни Гофман з розбитою в каварні вазою, цього ніяк не розберу.

– Але ж я не скінчив ще свого оповідання… – відповів я йому спокійно та продовжував, хоч все в мені тремтіло. – Поминувши взаємну нашу любов, я, признаюсь тобі, був страшенно заздрісний за панну Гофман саме на спіритичному підложжі, бо вона була знаменитим медіюм і тому надавалась до всіляких спіритичних експериментів, про які я все мріяв.

Одного разу ми проходжувались по міськім парку, любувалися красою привабливих клюмбів і райдужними кольорами фонтан, коли Емма (таке було ім’я панни Гофман) звернула увагу на якогось мужчину, що сидів на лавці в одній з бічних алей парку. Ми пройшлися повз нього кілька разів, і відразу чогось зродилася в мене нехіть до тої людини. З-під зрослих над носом брів гляділи на мене пронизливо його гострі очі, що відбивалися виразно на тлі бронзового худого обличчя. Не знаю, чому саме звернула Емма на нього свою увагу, досить, що від цього часу почала мене занедбувати. Я ходив неначе не свій, сон не брався моїх повік. Я просив, благав Емму, вернути мені спокій давніх днів і дозволити мріяти про майбутнє, але даремно. Ми кілька разів ще бачились, аж одного разу вона, відходячи, сказала мені:

«Слухай, чи знаєш, хто був той, кого тоді стрінули в парку?»

«Ні, – відповів я, – зрештою, прошу тебе, залишім це».

Але вона таки докінчила:

«Це був індієць, дехто каже, що є факіром».

Ті слова падали з її уст поволі, слово по слові. Мені стало моторошно. Ми не говорили тоді більш нічого, лише я відпровадив її до дому, поцілував на прощання її маленьку ручку й, весь психічно розбитий, доволікся врешті до своєї кімнатки. Не роздягаючись, кинувся я на ліжко, роздумуючи про цю нову, невловиму фазу моїх взаємин з Еммою. Не було сумніву, що вона за день-два скаже мені «прощай» і на цьому закінчиться наша любов. Я відчував це підсвідомо. І здригався весь під цим вражінням. В осамітнених своїх думках шукав я розпучливо причин, що могли б зложитися на таке дивне її поступування. І не знаходив. Це мене ще гірше нервувало.

Зближався кінець останнього семестру, а в парі з цим приходило також більше праці. Я не бачився з Еммою повних три дні. Четвертого дня, прийшовши додому, знайшов на столі листа від неї. Просила, щоби пополудні, о п’ятій годині був я побіч головного входу до парку, де вона чекатиме на мене. Я пішов. Вже здалека побачив її струнку постать і червоний капелюшик, що в парі з бордовою кокардкою веселою плямою клався на її голівці. Стрінулись, привіталися й пішли по алеях. Довго ми так ходили, розмовляючи про зовсім звичайні, студентські справи, боючись зачинати з точки, що на ділі найбільше нас цікавила. Я – боявся говорити будь-що про нашу любов, щоб не відігнати від себе цю хвилинку щастя, яке в своїй химерній мандрівці ще раз тоді зупинилося коло мене. Емма натомість непомітно стримувалася від говорення, щоб не викликати в мене поганого настрою. Очевидно, співчувала мені. Ми присіли вкінці на лавочці коло водограю з чотирма левами.