Просили так, що нарешті згодився оповісти. Може, не так їх слова заохотили його, як якась туга за минулим, якась потреба пригадати собі щось, що було сильним контрастом до сьогочасного. Закурив нову папіроску та почав…

При кінці 1916 року приділено нашу дивізію до німецької армії на Литві. Німці не задоволились самою механічною учбою, але хотіли тим частинам, що були до них приділені, влити німецького бойового духа, німецький вишкіл, німецьку дисципліну. Тому всі похідні курені, що приходили на доповнення дивізії, мусіли перейти німецький вишкіл. Ось так із похідним куренем я попав на Литву.

Було це в останніх днях листопада, як ми виваґонувались на двірці в Ковлі, чи – як тепер кажуть – Кавнас. Було доволі холодно, налітав сніг і мимохіть дзвеніли у вухах слова пісні Лепкого про осінь. Та не було часу довго роздумувати над тим. Курінь скоро став у строю і помаширував за ріку, в село Понемон. Тут ми розташувались у давніх московських касарнях. Хоч прийшли ми коло півночі, ранком треба було йти на вправи. Ми відбули тоді скорий марш до форту колишньої твердині Ковно. Ледве вернулись і пообідали, знову почалась муштра на подвір’ї касарні.

Утома робила своє. Ми відчували мимохіть якусь нехіть до прусаків, що перебрали команду над нами та відразу так гостро взялись до нас. Ця нехіть була причиною, що ми з радістю помічали, з яким невдоволенням дивиться цивільне населення на німців. А мали вони причину до невдоволення. Росія обмежувала людей політично, але їсти було що. Тепер німці перевели з залізною послідовністю харчеві обмеження так, як і в себе вдома. Належний пайок кожен дістав, але навіть і за гроші нічого більше. Тим-то цивільне населення, що звикло добре відгодуватись, з тугою згадувало давні, добрі часи, мимохіть зв’язані з Росією.

Як скінчилась муштра, хотілось піти десь далеко від касарні, де не було чути розмов про воєнні події та військо.

Не чекаючи вечері, я вийшов з касарні. Зараз за дорогою світив ясними вікнами Зольдатенгайм. Я минув його скоро, щоб не бачити пруських вояків, які наповнювали всі його кімнати, попиваючи чорну каву та покурюючи товсті цигара. Я йшов примерзлим болотом геть поза село і, здається, був би довго так ішов, якби не холод, яким повіяло від ріки. Тоді я завернув назад у село. Помалу йдучи, я став заглядати у вікна. Всі домики тої маленької оселі замінились тоді у свого роду каварні. Скрізь по хатах сиділо повно прусаків, місцями видніли вже й австрійські однострої, гомін голосної розмови доходив аж на вулицю.

«А, до чорта! – закляв я під носом. – Ніде й місця вільного»… І хотів уже вертатися до касарні, коли чомусь таки вступив до найближчої «каварні». Досить велика кімната була заповнена підстаршинами німцями, які голосно розмовляли між собою і зачіпалися до здорової, гарної білявки. Я козирнув присутнім і пішов відразу у кімнату ліворуч.