Кімната була досить маленька і майже порожня, освітлена олійною лямпою. На середині стояв стіл, застелений якоюсь капою, у печі весело гудів огонь. За столом сиділа якась постать, звернена плечима до дверей. По чорнім кучерявім волоссі, дбайливо причесанім, я пізнав жінку. Вона шила і стиха поспівувала без слів.

Випростувавшись, я сказав:

– Здраствуйтє!

Чому я заговорив по-московськи, сам не знаю, була це, мабуть, психічна реакція проти німців, яких було скрізь повно. Та саме цей привіт зробив добре вражіння на незнайомій. Вона скоро встала з крісла і веселим голосом відповіла:

– Здраствуйтє, здраствуйтє!

Я помітив, що вона вимовляла властиво: «здраствуйчє», себто по-білоруськи. Але її радість змінилась нараз у здивування, як побачила мій однострій. Не бачила ще австрійських вояків і не могла збагнути, хто я такий, але не менше здивувався я сам.

«Мрія чи дійсність?» – майнуло мені в голові. Переді мною стояла дівчина вище середнього росту, гарна, як Мадонна пензля Мурілльйо. Її личко мало в собі щось екзотичного, це був якийсь нетутешній тип, краса її була така небуденна, що в першій хвилині я не міг собі зясувати, що розбуджує моє захоплення.

Вона опанувала себе скоріше. Мабуть, помітила, яке вражіння викликала її краса, і почувалась, як володарка.

– Ви русскій? – спитала.

– Ні, я українець з австрійської армії, – відповів я якомога спокійніше і назвав своє імя.

Розмова йшла по-московськи. Вона відважно поступила крок вперед і, простягаючи руку, сказала:

– А я Анна Сітняківська. Сідайте, будь ласка. Отже, ви не германець і не русскій?

– Ні, я українець.

– Себто, як кажуть русскіє, ви хахол?

– Еге ж, хахол, як кажете. А ви ж русская?

– Бачите, це трудно сказати, що я таке. Я розмовляю білоруською. У школі говорила по-великоруськи. А з національности я й сама не знаю, хто я. Мій батько з білорусів, а мати циганка. Я тепер властиво білоруска.

Говорила легко, спокійно, з маленькою домішкою веселости в голосі. По висловах знати було, що це інтелігентна, освічена особа, яка рада, що зустріла інтелігента.

Я став аналізувати її красу. Вона мала в собі справді дещо з циганки. Чорне, як крук, з природи кучеряве волосся, дуже делікатний овал лиця, добре розвинене підборіддя (ознака рішучости), під луками брів – темно-сині очі, майже чорні, затінені довгими віями.

«Це вже по батькові, – подумав я, ці сині очі… гм… і ніс правильний, і уста прекрасні… досить вузькі, певно, трішки злісниця… а все ж чудова, прекрасна…»

Вона помітила, що я її обсервую. Її смагляве личко вкрилось легеньким рум’янцем. Не належала до несміливих, видержала відважно мій погляд. Мабуть, помітила мій подив і моє захоплення її красою. Легко і привітно кивнула головою, наче хотіла сказати, що приймає мій підданчий поклін.