Та не на хід, що, мов танок, причарував усіх, – не на те я дивився. Свій погляд я утопив в її обличчі, в її очах… «Це ж Анна!» – говорило щось мені в душі. Не можуть бути у світі дві дівчині такі подібні. Це ж таки вона!
І я пив її своїм поглядом. Вона помітила чи відчула мій погляд, і наші очі зустрілись. Дивилась просто, як колись за столом у своїй кімнаті… І зближалась. Зі зворушення я був близький зомління. Я витягнув руку до неї та тремкими устами вишептав:
– Анно, Анно!
Чула чи не чула, не знаю… Перейшла мовчки попри фронт двох сотень. Всі стояли і водили за нею очима, як за комендантом на дефіляді… Минула останні ряди і зникла, тільки десь між деревами майорів її квітистий одяг.
– Ти куди? – спитав мене хтось.
– Іду за нею, – відповів я нервово та поквапився навздогін за своєю мрією.
Пішли за мною теж інші товариші, які не мали служби. Та хоч ми скоро йшли, а навіть підбігали, ніде ми не побачили тієї дівчини. Пройшовши яких 3–4 кільометри, ми зрозуміли, що вже не здоженемо її.
– Гарна була, як царівна з казки, та й зникла, як у казці, – сказав хтось із товаришів.
Ми мимохіть перезирнулися. Якісь дрижаки пройшли по нас, хоч це був ясний, теплий день. Раптом звідти, де були окопи, які ми покинули, пролунав гучний гуркіт – то по наших позиціях била ворожа артилерія. Ми мерщій вернулися до своїх. Та поки добігли, застали тільки гори вивернутої землі, повалені дерева і всю нашу резерву, вибиту вщент.
Врятувалися тільки ті, що побігли разом зі мною за примарною Анною.
З того часу я нераз думав про цю дивну зустріч. Чи то Анна повела мене за собою, як загробна тінь, аби порятувати від неминучої смерті, а чи то була випадковість.
Віталій Волков
Віталій Волков