Нашу дивізію перенесли небавком до Румунії, потім на італійський фронт. Переїжджаючи туди, я чув якийсь дивний неспокій. На мої два останні листи я не мав від Анни ніякої відповіді. Що могло статись? Я знав, був того певний, що вона була мені вірна. Але чому не пише?… Відповідь на це питання я дістав уже на італійському фронті. Писала одна з жидівочок-шинкарок, що в них мешкала Анна.

Два п’яні підстаршини посварились у шинку та почали стріляти. Одна куля перебила двері, що напроти них сиділа Анна, і влучила їй у живіт. Не було рятунку. Третього дня Анна вмерла. Перед смертю наказувала, щоб не посміли зняти з неї медалика, з яким не розлучалася, та щоб повідомили мене про її смерть.

Ось така була моя перша зустріч з дівчиною на війні. Тепер кілька слів про другу зустріч.

Десята італійська офензива над Ізонцом була на нашому відтинку дуже кривава. Був це вже не ряд боїв, а радше безупинна різня, ятки з людським м’ясом. Людина почувалась там серед експльозій гранат і мін такою маленькою, такою бідною, що заєць, оточений і цькований псами міг би бути добрим його образом.

В таких випадках має людина, очевидно, одну тільки думку, як зберегти єдину любов: любов життя. Серед того затиралися в пам’яті образи всіх дорогих осіб, наче їх ніколи на світі не було. Всі думки були зосереджені в тому напрямі, щоб знайти кращий сховок, щоб серед такої різанини не дати себе забити, не впасти.

Я забув чи радше не думав тоді про Анну…

Коли скінчилась офензива, наша сотня змаліла до одинадцяти. Поповнивши її новаками, перекинули до резерви корпусу, а незабаром ми станули обозом у лісі в Італії, розложили шатра та спочивали.

Був чудовий ранок у перших днях серпня. Від позицій на Монте Санто, Сан Ґабрієлє та Водіче нісся гомін сильної канонади.

– Починається одинадцята офензива, – каже хорунжий Фіяла.

– Еге ж! – відповів хтось. – Це вже другий день б’ють барабанним вогнем. Десь нині ввечір буде вже піхота пробувати йти в наступ.

– Цікаво, – додав я, – чи ця офензива буде така кривава, як попередня?

– Го-го! Там старі вояки, не дадуться легко.

Ясно було всім, що нас у резерві довго не будуть держати. Кожної хвилини можуть кинути в якесь загрожене місце. А підходити до позицій серед барабанного вогню – це непереливки. Вже краще сидіти в перших окопах.

Отак ми собі розмовляли, коли нараз мене щось наче підірвало з місця. Стежкою йшла дівоча постать. Була вбрана так, як усі молоді словінки і несла на голові кіш винограду. Ліву руку сперла на бедрі, правою піддержувала кіш. Ішла ритмічним кроком, маєстатично, як королева… Розмови нараз змовкли. Очі всіх слідили ритмічний рух її тіла, одягненого в легку, обтислу одежу, яка обрисовувала будову тіла.