Нарешті й ми рушили. Дудоніла замерзла земля під ударами закованих черевиків тисячі людей, важко дзвеніли колеса бойового обозу. І так ми минули село. Перед мостом якась зупинка, стоїмо… Нараз кличуть мене до сотенного команданта. Голошусь у нього, а він каже мені:

– Наш рахунковий ще дуже недосвідчений чоловік. Боюсь, чи не забув він чого там у канцелярії, а сам я не мав часу перевірити. Піди та перевір! Здоженеш нас на двірці. Ми виїдемо аж коло полудня.

Який же я був вдячний йому за цей приказ! Як я летів скоро до касарні! Правда, сотенний не помилився. На вікні нашої давньої канцелярії стояла одна течка з рахунками. Я чимскоріше вхопив її та побіг до шинку.

Анна не знала ще нічого про наш відхід, бачила, що ми маширували, але гадала, що то тільки вправи. Застукавши до дверей, я почув нерішучий голос:

– Увійдіть!

Вона дуже здивувалась, побачивши мене в повнім бойовім виряді. Була ще в ранньому халаті і капцях на босих ногах, але не звертала на це уваги, тільки любо всміхнулась і простягла, як звичайно, мені обі руки.

– Анно, – я промовив з жалем, – ми відходимо. Я заскочив на хвилину попрощатися з вами. Тому даруйте, що так зрана і не в пору прийшов.

– Ви завше в пору, не потребуєте оправдуватись. Але чи справді відходите? Скільки ще маєте часу?

– Чверть години.

– Так хоч на ту хвилинку розгостіться. Може, вже не так скоро побачимось…

Я скинув шолом і шапку, відложив кріс. Тоді взяв її за руки та, дивлячись в очі, спитав:

– Чи вірите, що хоч не скоро, а все ж побачимось? Чи я зможу шукати зустрічі з вами?

– Очевидно, що вірю! – сказала спокійно та ніжно. – Ви ж любите мене, Андрійку (перший раз назвала мене по імені), і ви знаєте, що я…

– Що ви?

– І я вас люблю…

Перший поцілунок злучив наші уста та перервав дальшу розмову…

Чи ви знаєте, що таке перший поцілунок з коханою дівчиною тоді, як обоє молоді, ще дуже молоді! Тоді, як серед зими весна в їх серцях! Скільки в ньому ніжности! Скільки якогось надземного, величного чуття! Ех-ех! Та що про це говорити! Пощо згадувати?…

На прощання я повісив на її шиї срібний медалик, що його дістав від сестри, йдучи на війну. Хай він, мовляв, замість мене тулиться до твого серця. В мене на пальці заяснів її перстень.

Ми обіцяли писати одне одному якнайчастіше. Ще один поцілунок, ще одне дружнє стиснення рук… і я пішов здоганяти свою сотню.

Що вам ще оповісти про це?… Ми писали до себе часто. Її листи були для мене єдиною потіхою серед воєнних трудів.