Вершник поїхав далі, лише раз принагідно, заради цікавості, піднявши очі на вікна клубу Amarilla на розі. Його громовий голос раз у раз викрикував серед порожньої вулиці:

— Де «каса» Авельяносів? — аж поки йому не відповів переляканий воротар, і тоді вершник зник у брамі.

Листа, якого він привіз, написав отець Корбелан олівцем при вогнищі в таборі Ернандеса, і був адресований донові Хосе, про чий критичний стан священник нічого не знав. Листа прочитала Антонія і, порадившись із Чарлзом Ґулдом, переслала його для інформації джентльменам, які отаборились у клубі Amarilla. А вона сама вирішила приєднається до свого дядька, вона довірить життя батька в його останній день — можливо, навіть останні години — опіці бандита, чиє існування було протестом супроти свавільної тиранії всіх поспіль партій, супроти моральної темряви, яка панувала в країні. Краще вже затінок лісів під Лос-Атос, бо повне скрут життя в обозі розбійницької ватаги не таке принизливе. Антонія всією душею підхопила той упертий виклик, який кинув недолі її дядько. Нею керувала віра в чоловіка, якого вона любила.

У своєму посланні генеральний вікарій головою ручався за вірність Ернандеса. На доказ цього він зазначав, що той довгі роки нікому не підпорядковувався. У цьому листі ідея Деку щодо нової Західної Держави (чиє процвітання та стабільність нині — факт загальновідомий) уперше набула громадського розголосу і була вжита як аргумент. Ернандес, колишній бандит і останній генерал ріб’єристів, був певен, що зможе втримати у своїх руках територію між лісами під Лос-Атос та узбережжям, аж поки отой самовідданий патріот, дон Мартін Деку, приведе генерала Барріоса назад у Сулако, аби відвоювати місто.

«Це воля самого Неба. Провидіння — на нашому боці», — писав отець Корбелан; нíколи було роздумувати над цим твердженням чи сперечатися з ним, і якщо дискусія, яка розгорілась після прочитання цього листа у клубі Amarilla, була бурхлива, та, проте, і короткочасна. У загальному сум’ятті краху дехто привітав цю ідею з радісним подивом, немов чудове відкриття нової надії. Інших привабили перспективи негайної особистої безпеки для їхніх жінок і дітей. А більшість ухопилася за це так, як хапається за соломинку потопельник. Отець Корбелан несподівано пропонував їм порятунок від Педріто Монтеро з його llaneros у спілці з сеньйорами Фуентесом і Ґамачо та їхньою озброєною черню.

Усю решту дня у великих кімнатах клубу Amarilla далі точилася жвава дискусія. Навіть ті його члени, які вартували біля вікон з гвинтівками та карабінами, стежачи за кінцем вулиці на випадок нового наступу простолюду, викрикували через плече свої міркування та аргументи. Коли смеркло, дон Хусте Лопес запросив тих кабальєро, які підтримували його погляди, вийти до «корредору», де за маленьким столиком при світлі двох свічок заходúвся укладати звернення, чи радше урочисту відозву, до Педріто Монтеро, яку мала вручити йому делегація з тих членів асамблеї, які вирішили залишитись у місті. Дон Хусте мав на думці вмилостивити Педріто, аби врятувати бодай парламентський устрій. Сидячи перед чистим аркушем паперу з гусячим пером у руці та в тісному колі прибічників, він повертався вправо і вліво, повторюючи з урочистим притиском: