Він вибухнув приглушеним сміхом.

— І зараз ми з розбійників стали солдатами. Але подивіться, кабальєро, на тих, хто зробив нас солдатами, а його — генералом! Подивіться на цих людей!

Іґнасіо застережливо закричав. Світло ліхтарів екіпажа, линучи вздовж кактусових живоплотів по високих узбіччях, освітило перелякані обличчя людей, які стояли над дорóгою, над її такими глибокими вибоїнами через м’які ґрунти Кампо, як ото на англійських путівцях. Люди зіщулились, їхні очі на секунду зблиснули й розширились, а тоді світло, линучи далі, впало на відкрите коріння великого дерева, врослого в кактусовий живопліт, вихопило з темряви ще одне гроно облич, які боязко озиралися. Три жінки, одна з яких тримала на руках дитину, та двоє чоловіків у цивільному: один озброєний шаблею, а другий — рушницею, — всі гуртувались біля віслюка, який віз два клунки з ковдр. Іґнасіо знову закричав, обганяючи «каррету», довгу дерев’яну шабатуру на двох високих колесах з відчиненими задніми дверцятами, що хляпали на ходу. Кілька дам, які в ній їхали, напевно, впізнали білих мулів, бо скрикнули:

— Це ви, доньє Еміліє?

На повороті палахтіла велика пожежа, відблиски вогню грали на гіллі дерев, яке сплелося вгорі, мов арка. Це біля броду через мілкий струмок випадково зайнялося придорожнє ранчо з очеретяними стінами та дахом із трави, і полум’я, люто ревучи, освітлювало відкриту місцину, загачену кіньми, мулами та збентеженою галасливою юрбою людей. Коли Іґнасіо натягнув віжки, кілька дам бігом атакували екіпаж, благаючи Антонію їх підвезти. Вона відповіла на їхні крики, мовчки вказавши на свого батька.

— Мушу залишити вас тут, — промовив Чарлз Ґулд серед загального шуму.

Язики полум’я вже стрибали аж до неба, і потік утікачів, відринувши від палючого жару на дорогу, навалився на екіпаж. Дама середніх літ, убрана в чорний шовк, але з грубою мантою[198] на голові та грубою гіллякою в руці замість ціпка, похитнулась, приперта до переднього колеса. Двоє дівчат-підлітків, перелякані й мовчазні, вчепились їй у руки. Чарлз Ґулд дуже добре її знав.

— Misericordia![199] У цьому натовпі нас жахливо товчуть! — вигукнула вона, безстрашно всміхнувшись Чарлзові. — Ми вирушили в путь пішки. Усі наші слуги вчора втекли і приєднались до демократів. Ми маємо на думці віддатися під захист отця Корбелана, вашого праведного дядька, Антоніє. Він сотворив чудо з серцем розбійника, який не мав ні краплі милосердя. Чудо!

Вона поступово підвищувала голос до вереску, у міру того як її ніс уперед потік юрби, яка давала дорóгу кільком возам, що з розгону під’їхали від броду під гучні крики та цьвохкання батогів. Над шляхом носились великі рої іскор, змішаних із чорним димом, цівки бамбуку в стінах ранчо лускались у вогні зі звуком хаотичної стрілянини. І тоді враз яскраве палахтіння полум’я пригасло, і залишився тільки червонястий присмерк, у якому скрізь безцільно металися врізнобіч темні тіні; гамір голосів ущух ніби разом із полум’ям і мішанина голів та рук з пересварками та прокляттями ринула мимо і розчинилась у темряві.