— Зараз я мушу вас залишити, — повторив Чарлз Ґулд Антонії. Вона повільно повернула до нього голову й підняла з обличчя вуаль. Посланець і компадре Ернандеса під’їхав, острожачи коня.

— Чи не має господар копальні чого передати на словах Ернандесові, господареві Кампо?

Правдивість цього порівняння гостро вразила Чарлза Ґулда. Він свавільно порядкує в копальні, а нескоримий бандит порядкує в Кампо на тих самих сумнівних правах. Вони — рівні перед безправ’ям, яке панує в державі. Їм годі відмежувати свою діяльність від принизливих для чесної людини стосунків. Усю країну обплела густа сіть злочинства і корупції. Глибоке гнітюче розчарування на якийсь час заціпило Чарлзові вуста.

— Ви — чоловік справедливий, — не вгавав посланець Ернандеса. — Гляньте на отих людей, які зробили з мого компадре генерала й обернули нас на солдатів. Гляньте на тих олігархів, які, рятуючи своє життя, тікають без нічого, лише в одязі, який на них. Мій компадре про це не думає, але наших прибічників це може дуже здивувати, і я хочу говорити з вами від їхнього імені. Послухайте, сеньйоре! Уже багато місяців Кампо — наше. Нам не треба нікого ні про що просити, але солдати мусять отримувати платню, аби жити чесно після закінчення війни. Люди вірять, що душа у вас — така справедлива, що ваша молитва зцілить від хвороби всяку твар, наче молитва праведника. Не відмовте мені в кількох словах з ваших вуст — і вони подіють, ніби чари, на сумніви, посіяні в нашій партиді[200], де всі як один — чоловіки.

— Ви чуєте, щó він каже? — звернувся Чарлз Ґулд до Антонії.

— Вибачте нам, ми в такій скруті! — квапливо вигукнула вона. — І тільки ваша вдача — це вона невичерпний скарб, який ще може врятувати всіх нас, ваша вдача, Карлосе, не ваше багатство. Благаю вас, дайте цьому чоловікові слово, що приймете будь-яку домовленість, якої досягне мій дядько з їхнім ватажком. Одне слово. Більшого він не хоче.

На місці придорожньої хатини не залишилось нічого, тільки величезна купа приску, яка далеко розсіювала червоні відблиски, і в їхньому дедалі тьмянішому світлі обличчя Антонії здавалось густо зашарілим від хвилювання. Чарлз Ґулд, лише трохи повагавшись, дав бажану обіцянку. Він нагадував людину, яка ризикнула ступити на стежку понад безоднею, де нíяк повернутись і єдиний шанс на порятунок — пробиратися вперед. Уповні зрозумів це в ту мить, коли опустив очі на дона Хосе — той важко дихав, простертий на ношах поруч із випростаною Антонією, подоланий ненастанною боротьбою із силами моральної темряви, чиї трясовини породжують почварні злочини та почварні ілюзії. Посланець Ернандеса кількома словами висловив своє цілковите задоволення. Антонія стоїчно опустила вуаль, борючись із бажанням розпитати про Деку та його втечу. А Іґнасіо понуро зиркнув через плече.