— Кабальєро, прошу секунду тиші! Секунду тиші! Нам треба пояснити, що ми щиросердно віддаємо належне доконаним фактам.

Вимовивши цю фразу, він, схоже, дістав меланхолійне задоволення. Гамір голосів довкола нього ставав дедалі натужніший і хрипкіший. У раптових паузах схвильовані гримаси облич ураз застигали у глибокому пригніченні.

Тим часом почалася втеча. Повні дам і дітей «каррети» котились, похитуючись, через Пласу в супроводі піших чи кінних чоловіків; групи вершників верхи на мулах та конях їхали слідом; найбідніші вирушали в путь пішки, чоловіки й жінки, несучи клунки, притискаючи до грудей немовлят, ведучи попід руки старих, тягнучи за собою старших дітей. Коли Чарлз Ґулд, залишивши лікаря та головного інженера в «казі» Віол, в’їхав верхи до міста портовими воротами, то всі, хто хотів тікати, вже втекли, а решта забарикадувалась у своїх будинках. На всій темній вулиці був лише один світлий острівець, де мерехтіли ліхтарі й ворушились людські постаті, і там сеньйор адміністрадóр упізнав екіпаж своєї дружини, який очікував біля дверей будинку Авельяносів. Він майже непомітно під’їхав ближче і мовчки дивився, як його власні слуги виносили з брами дона Хосе Авельяноса, який із заплющеними очима та нерухомими рисами здавався зовсім безживним. Чарлзова дружина та Антонія йшли обабіч імпровізованих нош, які негайно були поміщені в екіпаж. Жінки обнялись, а тимчасом по другий бік ландо посланець отця Корбелана з нечесаною бородою, що була припорошена сивиною, і високими бронзовими вилицями не зводив з них очей, рівно сидячи в сідлі. Очі в Антонії лишалися сухі, вона сіла в екіпаж поруч нош і, нашвидку перехрестившись, опустила на обличчя густу вуаль. Слуги та три-чотири сусіди, які підійшли допомогти, стали позаду, поскидавши капелюхи. Іґнасіо на передку, вже змирившись із тим, що йому доведеться їхати цілу ніч (і з тим, що йому ще до світанку можуть перерізати горло), похмуро озирався через плече.

— Їдь обережно! — тремтячим голосом гукнула пані Ґулд.

— Sí, обережно, sí niña, — промимрив він, жуючи губами, і його круглі щоки із загрубілою шкірою трусились. Ландо повільно викотилося зі світлого острівця.

— Я проведу їх аж до броду, — озвався Чарлз Ґулд до дружини.

Вона стояла на бережку хідника, злегка стиснувши руки, і кивнула йому, коли він проїхав услід за екіпажем. Тепер у вікнах клубу Amarilla було темно. Остання іскра опору згасла. Озирнувшись на розі, Чарлз Ґулд побачив, як його дружина переходить через острівець світла на другий бік вулиці, до їхньої власної брами. Один із сусідів, відомий комерсант і провінційний землевласник, супроводжував її, підтримуючи під лікоть, і щось розповідав, бурхливо розмахуючи рукою. Коли вона увійшла до будинку, всі ліхтарі погасли й на вулиці з кінця в кінець стемніло і спорожніло.