– Цих дарів Божих, сину, – відказав мій найближчий предок з характерною пишномовністю, яка не минулася з віком, – вділено лише на двох. Звичайно, я не байдужий до відблисків голоду у твоїх очах, але...

Батько так і не договорив. Те, що він сприйняв за відблиски, було просто пильним поглядом гіпнотизера. За хвилинку можна було виробляти з ним, що хоч. Ще трохи часу пішло на матір, і нарешті я, скривджений і розгніваний, міг повелівати цими двома.

– Чи знаєте, мій колишній батьку, – спитав я, – що ви й ось ця жінка вже не ті, ким були?

– Певні зміни я помітив, – завагавшись, відповів старий джентльмен. – Це, мабуть, вікове.

– Це не тільки вікові зміни, – пояснив я. – але й видові. Ви з цією леді насправді не люди, а дикі коні. Два жеребці, ворожі один одному.

– Джоне! – вигукнула моя люба матінка. – Невже ти хочеш сказати, що я...

– Пані, – поважно сказав я, дивлячись їй у вічі, – хочу сказати, що ви дикий огир.

Як тільки ці слова злетіли з моїх вуст, вона стала навколішки, сперлася на руки, повернулася задом до чоловіка, пронизливо заіржала й з усієї сили копнула його в гомілку. А за мить і він навкарачки відповз від жінки, водночас небезуспішно відбиваючись ногами. Так само завзято, але менш спритно, бо перешкоджало довге плаття, хвицялася й леді. їхні ноги раз у раз химерно спліталися, ступні час від часу співударялися в повітрі. Батьки пнулися, падали долілиць і лежали, безпорадні, якусь мить. Оговтавшись, знову товкли одне одного. Виливали свою злобу в безсловесному верещанні, наче оскаженілі тварини, якими себе вважали. На всю округу лунав цей жахливий галас. Кружляли коло за колом, удари падали, як блискавиці з хмари над горою. Ці двоє то кидалися вперед, то сахалися назад. Били згори кулаками – незграбно, обома відразу – й тут же падали на всі чотири, ніби не могли втриматися навстоячки. Руками й ногами виривали траву, розкидали камінці. Обличчя, волосся й вбрання запорошені пилюкою, повимащувані кров’ю. Дикий, скажено лютий крик того, що б’є, стогін, харчання й схлипування того, що дістав удар. Такої войовничості, такої мужності ніхто не бачив ані під Ґеттисбергом, ані під Ватерлоо. Доблесть моїх найдорожчих батьків у лиху годину – ось невичерпне джерело моєї гордості й утіхи. А коли все стихло, потовчені, понівечені, закривавлені останки двох смертних засвідчили сумну новину: призвідця цього поєдинку осиротів.

Мене заарештували за те, що спричинив порушення спокою. Мою справу ось уже п’ятнадцять років розглядають у Суді Технічних Подробиць і Тяглості. Адвокат докладає величезних зусиль, щоб її перейняв Суд Провадження Нової Тяжби.