Одним-одне псувало такий приємний мені стан речей – потреба критися. Скажімо, передавати полуденок доводилося в ліску, якнайдалі від гамірливого натовпу. Шаріюся, згадуючи про розмаїті негідні викрути, до яких я мусив вдаватися, коли цього вимагало становище. А що я був (і є) щирий та відкритий, то вони мені дедалі більше обридали. Якби не мої батьки, що й не гадали відмовитися від очевидних матеріальних переваг нового режиму, то я б охоче повернувся до старого. План, який я розробив, щоб кінець кінцем позбутися наслідків моєї діяльності, свого часу викликав великий розголос. Частину плану, що стосувалася смерті цієї дівчинки, суворо засудили, але про це навряд чи варто детально розповідати.

Кілька років по тому я мав небагато можливостей практикувати гіпноз. За спроби застосувати своє вміння рідко була інша винагорода, ніж харчування лише хлібом і водою. Деколи – нічого кращого, ніж кара нагайкою. Допіру коли настав час полишити цю сцену невеликих розчарувань, випала нагода звершити справді знамениту річ.

Начальник тюрми покликав мене до себе в кабінет. Дав цивільну одежу, трохи грошей і виголосив довжелезне напучення. Мушу зізнатися, воно було значно кращої якості, ніж вбрання. Виходячи через браму у світ свободи, я раптово обернувся й похмуро втупився начальникові в очі. Вмить зневолив його.

– Ти страус, – сказав я.

Під час посмертного розтину виявилося, що в шлунку було безліч нестравних речей, переважно дерев’яних і металевих. У стравоході застряла і, як вважали слідчі, спричинила смерть дверна ручка.

Вдачею я був добрий, повен любові син, та коли вийшов у широкий світ, від якого так довго був відгороджений, не міг не подумати, що всі мої злигодні та нещастя попливли рікою через скупердяйство батьків. Ті заощаджували на моїх шкільних полуденках і, мабуть, досі не змінилися.

При дорозі між Саккоташ-Гіллом і Саут-Асфіксією є невелике поле. Колись там стояла халупа Піта Ґілстрепа. Цей джентльмен грабував і вбивав подорожніх, з чого й жив. Ґілстреп умер, люди почали подорожувати іншою дорогою – все це сталося майже водночас, тож ніхто не міг сказати, що було причиною, а що – наслідком. Так чи сяк, а поле тепер стояло пусткою, халупа давно згоріла. І ось, ідучи до Саут-Асфіксії – дому мого дитинства, я перестрів своїх батьків, що прямували до Саккоташ-Гілла. Прив’язавши коней, обідали під дубом, серед поля. Угледівши наїдки, я поринув у болючі спогади про шкільні часи. У моїм серці пробудився досі приспаний лев. Підійшовши до цієї пари винуватців, які одразу впізнали мене, я дозволив собі натякнути, що радо скористався їхньою гостинностю.