Ми не бачили індіанців, але, судячи з диму й відблиску їхніх вогнищ у яру, вони вдень і вночі зі зброєю напоготові чатували на краю гущавини. Ми знали: якщо вийдемо, жоден із нас не ступить більш як три кроки, поляжемо всі. Ми трималися три дні, вартували по черзі доти, доки могли терпіти муки. І тоді... це був ранок четвертого дня... Рамон Ґальєґос сказав:
– Сеньйорес, я небагато знаю про доброго Бога. Як і про те, що йому миле. Я жив без католицької віри й не знаю вашої. Пробачте мені, сеньйорес, якщо вас неприємно вразить мій вчинок, але мені настав час обдурити апачів, позбавити їх здобичі.
Рамон Ґальєґос клякнув на кам’яному долі печери й приставив дуло пістолета до скроні.
І покинув нас – Вільяма Шоу, Джорджа Кента і Беррі Дейвіса.
Мені, як ватажкові, належало щось сказати.
– Він був хоробрий чоловік, – озвався я. – Знав, коли і як померти. То ж божевілля – одуріти зі спраги й загинути від індіанських куль. Або дати, щоб з тебе живцем здерли шкіру. Це бридня. Краще ходімо за Рамоном Ґальєгосом.
– Слушно, – згодився Вільям Шоу.
– Слушно, – згодився Джордж Кент.
Я випростав тіло Рамона Ґальєґоса, склав йому руки на грудях й накрив лице носовичком.
– Хотів би й я так виглядати... – озвався Вільям Шоу. – На короткий час.
І Джордж Кент сказав, що він такої самої думки.
– Так і буде, – запевнив я їх. – Червоні дияволи чекатимуть десь тиждень. Вільяме Шоу і Джордже Кенте, підійдіть-но сюди і станьте на коліна.
Послухалися. Я став перед ними.
– Всемогутній Боже, Отче наш, – сказав я.
– Всемогутній Боже, Отче наш, – повторив Вільям Шоу.
– Всемогутній Боже, Отче наш, – повторив Джордж Кент.
– Відпусти нам гріхи наші, – сказав я.
– Відпусти нам гріхи наші, – повторили вони.