– Вибачай, начальнику. Ким ти їх, до біса вважаєш? Отих трьох.

– Рамоном Ґальєґосом, Вільямом Шоу і Джорджем Кентом.

– А Беррі Дейвіс? Я б його таки застрілив. Бігме.

– Це зайве, хлопче. Небіжчика не вб’єш. Він і без того мертвий. Спи.

⥈

Гіпнотизер

Приятелі, які знають про мої забави з гіпнозом, читанням думок та іншими дивами, не раз запитують, чи добре я тямлю природу цих речей. На такі запитання я завжди відповідаю, що не тямлю й навіть не хочу цього. Я не дослідник, що припадає вухом до замкової шпарини у дверях майстерні Природи й, одержимий нікчемною цікавістю, пробує вивідати секрети її ремесла. Цікавлюся наукою мало – так само, як і вона мною.

Безперечно, ці явища доволі прості, й нам цілком під силу пізнати їх. Для цього треба знайти ключ до пізнання. Однак я волію не шукати. Завжди дуже романтично налаштований, набагато більш радію з таємниці, ніж із її розгадки. Коли я був маленьким, усі помічали, що мої великі блакитні очі дивляться радше в самого себе, ніж на зовнішній світ, – така була їх мрійлива краса. Часто, коли я задумувався про щось своє, їх погляд був байдужий до всього, що діється навколо. Смію гадати, що цією особливістю очі нагадували душу за ними, повсякчас заглиблену в споглядання якоїсь створеної в уяві картини чи поняття, а не в розважання над законами природи й матеріальною оболонкою речей. Чому про оце все я веду тут мову, – здавалося б, егоїстично й недоречно? Та щоб пояснити, чому так мало проллю світла на речі, які привертають мою увагу й дуже цікаві багатьом людям. Володіючи моїми можливостями й здібностями, хтось інший, звичайно ж, міг би розтлумачити й пояснити чимало з того, що я викладаю як звичайну оповідь.

Уперше про свій незвичайний дар я дізнався ще чотирнадцятилітнім, у школі. Забувши одного дня взяти з собою полуденок, я заздро дивився на дівчинку, що саме налаштувалася попоїсти. Підвівши голову, вона стрілася зі мною поглядом і вже не змогла відвести очей. Трохи повагавшись, рішуче підійшла до мене, мовчки віддала кошичок із спокусливим вмістом і пішла собі кудись. Невимовно втішений, я вгамував голод – спожив усе, що там було. Відтоді вже не завдавав собі мороки приносити з дому перекуску, ця дівчинка стала моєю постачальницею. Не раз, задовольняючи свої природні потреби – поглинаючи її скромні припаси, я поєднував приємне й корисне: примушував дівчинку зоставатися при мені й буцімто ділився з нею харчами, які зрештою поїдав сам – до останньої крихти. Щоразу моя добродійниця була переконана, що сама з’їла все, а по обіді жалісно нарікала на голод. Дивувала вчителів, потішала учнів, дістала прізвисько Ненажера й лила мені мед на душу.