– Охріме! Ходи-но сюди, це ми пожартували, – кликали його дядьки, але він не обзивався, бо спрожогу вскочив у кропиву і аж сичав, чухаючись, так йому свербіли ноги.

ХХV

ХХV

Не кожному в руки щастя йде – від багатьох воно тікає. Почали своє сімейне життя Тимко та Орися в чужій хаті, в чужих людей. Пустила їх на пожиток далека Орисина родичка – тітка Параска. Чи то жаль їй стало своїх даремно змарнованих літ, що промайнули в самотині та вдовуванні (чоловік помер дуже рано), чи, може, її добре серце само потяглося до молодяток, бо важко і сумно їй жилося одній; але коли вони прийшли до неї проситися в пожильці, то прийняла їх, як найдорожчих гостей: за стіл посадовила, вийняла із скрині розшитий калиною рушник, послала молодятам на коліна, припрошуючи покуштувати пирогів із картоплею та сметаною. Беручи нових пожильців, господиня надіялася на те, що прийде полегшення на її руки, і вона не помилилася. Тимко відпросився на два дні в бригадира і захазяйнував, як порядний господар: поправив тин, що вже зовсім був розлігся та позаростав бур’яном; нарубав у сазі верболозу і пригородив кабанцеві загорожу, щоб він гуляв там, а не бігав та рився по двору; решту хворосту теж використав на добре діло – відніс до бочкаря на обручі з тим, щоб той понабивав діжки, які вже зовсім порозсихалися в погребі. Покінчивши з загорожами, молодий господар взявся до роботи: перекрив із дідом Інокентієм хлів (стара крівля зовсім перетліла), заново вшив погрібничок, хотів ще й колодязь поправити, та Павло розрадив: на колодязь треба новий зруб, а його нема. А без нового зрубу хоч поправляй, хоч ні, а води доброї не покуштуєш. Отже, вирішено було спочатку заготувати зруб і тоді вже братися до колодязя.

Орися більше поралася в хаті: примазувала, чепурила, чистила, полоскала, понамальовувала на грубці півників, з яких Тимко підсміювався, говорячи, що ті півні схожі на ворон. Орися махала на нього мокрою ганчіркою та покрикувала за те, що він швендяє сюди-туди та зриває примазану долівку. Після порання Орисі все в хаті покращало, поніжнішало і набрало зовсім іншого вигляду: чорна, мов кузня, хата зробилася чистенькою світличкою, вимиті вікна заблищали шибками і пустили в хату цілі снопи сонячного світла, і вся хата розправилася, попросторнішала, і голос у ній звучав лунко, весело, бадьоро. Перед вечором Орися нажала біля Ташані осоки, потрусила в сінях і в світлиці – всюди запахло гіркуватим болотяним душком.

Незважаючи на те, що обоє – і Тимко, і Орися – були зайняті господарськими справами, якесь дивне почуття володіло ними: тривога, сум один за одним. Особливо гостро віддавалася цьому почуттю Орися. Їй все здавалося, що вони з Тимком живуть вві сні, що сон цей незабаром розвіється. Тимко покине її тут, у чужих людей, одну на ганьбу та посміховище, а сам утече за тридев’ять земель. Таке почуття охоплювало її раптово, підкравшись бозна-звідки, руки в неї опускалися, серце бралося тривогою, вона кидала роботу і йшла шукати Тимка. Якщо він був у дворі, вона, побачивши його, заспокоювалася і знову поверталася до своєї роботи, але постійно наглядала за ним і часто виходила з хати, ніби за ділом, і, постоявши де-небудь, дивилася на нього з такою жадобою, так світила йому в душу і причаровувала його до себе, що він відчував на собі її погляд.