– Сядь вечором в кропиві під нашим тином та й послухаєш!

Тимко тоді всміхнувся на її слова і, видимо, був задоволений відповіддю.

Може, й налагодилося б життя молодого подружжя, може б, і любилися вони та кохалися, як голубів пара, та війна спекла їм серця, як чорною блискавкою, і почорніли вони за один день, обвуглились у невимовній людській скорботі.

Молода, весела, співуча Орися за ці кілька днів зробилася мовчазною, похмурою і нещасною, у всіх її рухах появилося щось черниче. Коли вона запиналася білою хусткою, то лице її видовжувалось, сині тіні під очима густішали, сухі очі блищали, а пухкі, пожадливі, соковиті губи морщилися в старечій скорботі. Тимко ще більше почорнів, дивився на всіх спідлоба, часто курив і цілими вечорами мовчки просиджував під хатою. Іноді до нього прямо після роботи чи то з косою, чи то з граблями забігав Марко.

– Мені смерті не страшно, – гомонів він, скручуючи й собі цигарку. – Руку, ногу відіб’є – кат його бери. А от як голову знесе – вважай, каліка на все життя. Хто ж тоді за такого заміж вийде?

Його жарти нікого не смішили, і Орися, слухаючи їх, з гіркотою в голосі говорила:

– Тобі добре. Ти – один. Знявся та й пішов, а он Тимкові…

– А що Тимкові? – дивувався Марко. – За тобою жаліти, чи що? Та він не встигне ще за село вийти, як ти собі бронірованого підшукаєш. Вам же, бабам, що? Аби штани.

– Щоб тобі язик відсох! Зовсім з глузду з’їхав, – лаялася Орися.

– Іди вже отам спати… – проганяв її Тимко.

– А ти?

– Я ще трохи з Марком погомоню.

– Недовго ж.

Не встигали товариші сказати й по одному слову, як вона знову вискакувала в одній сорочці, прямо з постелі, розпиналася в дверях з розпущеними косами, як ташанська русалка.

– Іди вже, – майже крізь сльози говорила вона. – Чуєш, десь літаки гудуть?

– Ну й хай гудуть, а ти спи.

– Страшно одній.

– Ач, яка нетерпляча, – вичитував Марко. – Хоч би мене посоромилася. Так «теличкою» і прибігла. Чи так закортіло?

– От сам оженишся, тоді й побачиш…

– Еге, на сирій землі. Як у тій пісні співається, що «взяв собі паняночку – в чистім полі земляночку», – приказував Марко на прощання і поволі виходив собі із їхнього двору.