Він засміявся лукавим, приглушеним смішком, і смішок цей не сподобався Тимкові.

– Утік?

– Розбомбило нас по дорозі. Ну, ми – хто куди. Який же дурень добровільно піде з міліцією христосатися? Власті хоч і пронюхають про мене, але в тебе шукати не стануть…

– Тебе хтось бачив у селі?

– Тільки мати. Це ж вона мені й сказала, що ти тепер на жонатому положенні в Параски Драчихи квартирантом живеш…

«Що ж. Хай перебуде кілька днів. Він мене від смерті врятував, то не можу я його з двору вигнати. Та ще невідомо, винен він чи ні? Може, й справді даремно хлопця тягають?» – роздумував Тимко, ведучи Джмелика в хлівець.

– Постій тут. Я піду щось жінці збрешу, щоб вона спокійно заснула.

Тимко зайшов у хату. Орися схопилася з постелі, спитала тривожним голосом:

– Хто там такий?

– Марко прийшов…

Тимко намацав на лаві кисет.

– Хіба йому дня мало, що він ще й уночі преться?

– Ладно. Спи. Я скоро прийду.

Тимко закрив за собою сінешні двері, став, прислухаючись, чи не крадеться за ним Орися. «Краще від бабських очей подалі. Надійніше». Ще трохи постоявши посеред двору, пішов до хлівця.

– Давай зробимо тобі закапелок, – зашепотів він до Джмелика, вилазячи на прикладок сіна.

Джмелик засунув руки в пахуче сіно, сказав замріяно і схвильовано:

– Приташанське. По запаху чую.

– Для корови готував, а тепер, бачиш, для чого пригодилося.

За кілька хвилин сховище було готовим.

– За харчі не турбуйся. У мене поки що своїх вистачить, – заявив Джмелик, показуючи торбу, що біліла в його руках. – А от щодо курива – погано.