Тимко висипав йому в долоню весь тютюн із кисета.

– Гляди тільки, пожару не нароби.

– Не бійся. Першим ділом я одісплюся. На перекур вилазитиму тільки вночі. Дивися ж, Тимку, я в твоїх руках.

– Залізай і спи спокійно. Не бійся нічого.

– Дякую на слові.

Джмелик заліз у пахучу яму, Тимко накрив його сіном, ще навіть і потоптався злегенька.

– Ну, як там?

– Добре, – глухо, як з погреба, відізвався Джмелик.

Тимко зліз з прикладка, при місячному світлі позгрібав обсунуте ногами сіно, кинув його нагору, обережно закрив за собою скрипучі двері. Від Ташані війнуло холодним духом конопель і нагрітої за день води. Він довго дивився на левади, залиті місячним сяйвом і обставлені копицями сіна, які, здавалося, несла на собі місячна повінь. Чумацький Шлях на небі був схожий на росистий слід на землі. Великий Віз уткнувся дишлом у Беєву гору. «Скоро світанок», – подумав Тимко і, відкривши сінешні двері, прокрався до хати. Орися спала, розметавшись від спекоти, зібгане рядно лежало під ногами, в розхристаному вирізі сорочки смугліла шия, цілилися крізь сорочку соски… Тимко потихеньку ліг біля неї і довго дивився на її спокійне, щасливе у сні, гарненьке личко. Від її волосся пахло засушеною луговою ромашкою, від тіла – лісовою березою. Він взяв її за голову і притулив собі до щоки. Орися спросоння зацмокала губами, як дитина, що шукає соски, і за звичкою пхнула йому голову під пахву.

На другий день уранці Тимко клепав косу, збираючись на жнива. Орися пішла в хлівець доїти корову. Прибігла звідти, заляпана молоком, з пустою дійницею:

– У нас хтось у хліві є. Німецький парашутист. Треба збігати і заявити в сільраду.

– Вигадала чортна-що з переляку…

– Не вигадала. Я чула, як він хропе.

Тимко зрозумів, що приховувати тепер нічого, сказав, одвівши очі:

– Северин Джмелик у нас ховається. З-під конвою втік.

Орися широко розкрила очі, обтерла фартушком дійницю, поставила її на призьбу.

– Без тижня день живемо, а він уже із бродячим каторжанином зв’язався. Нічого собі…

– А ти мовчи. Не твоє діло.

– А як тебе разом із ним під кінськими мордами в тюрму поженуть, то як мені на таке дивитися? Хай би воно сказилося таке життя!

Це була їхня перша серйозна сутичка. До вечора вони не розмовляли між собою, хоч і бачилися в польовому таборі під час обідньої перерви. Троянівський учитель читав женцям газети, бесідував, розповідаючи, як німці висаджують парашутистів до нас у тил, і що треба виявляти їх і боротися з ними, що навіть між нашими людьми можуть бути такі, що ждуть фашистів, їх треба виявляти і сповіщать про них владі. «Насуваються грізні дні. Ми повинні бути пильними і рішучими. Хай не заховається від нашого ока ні явний, ні притаєний ворог».