– Який в чорта пароль? Веди нас до командира.

Темрява затихла.

– Коли пароля не знаєш, – лягай на землю і не во-рушись.

– До командира веди, бо так гранатою і торохну, – пообіцяв Чумаченко.

У відповідь гримнув постріл, куля цвіркнула десь вище голови Чумаченка. Він упав, голосно лайнувшись. Через хвилину з того місця, звідки стріляли, обізвався насторожений бас:

– Підходь ближче. Роздивимося, хто такі.

Бійці підійшли. В окопчику, по шию в землі, стояло троє людей, двоє з гвинтівками, третій – з кулеметом.

– Хто тут командир? – сердито запитав Чохов.

– Я, – відповів широкоплечий велетень у розхристаній шинелі.

– Хто вам дозволив стріляти по своїх?

– А хто вас розбере в таку поноч, свої ви чи чужі?

– Я сержант Чохов. Від імені свого командира наказую вашим людям слідувати за мною.

– Такечки й побіжимо…

– Я наказую!

– Вас тут до бісового батька таких, що наказують, а ми тільки лейтенанта Красючкова слухаємо.

– Ведіть мене до нього.

Велетень у шинелі рушив ходом сполучення, зачіпав плечима за стіни, і пісок сипався за чоботи і за шинелю. Добралися до самої вершини горба, звідки видно було придніпровську рівнину, вкриту темінню ночі.

– Ось і наша хата, – показав провожатий ветхенький бліндажик, обставлений тинками, плетеними із лози.

– Де лейтенант? – запитав Чохов.

Боєць якусь хвилину мовчав, досмоктуючи цигарку, потім кинув на землю недокурок, пригріб його чоботом.