Нарешті прибіг на умовлене місце, загукав:

– Чохов! Чохов!

Ніхто не відзивався.

Чумаченко побіг далі яром, закричав уголос:

– Братці, братці!..

Улоговина мовчала. Тоді він поклав лейтенанта на землю і довго сидів перед ним, обхопивши голову руками. Щось клекотіло в його грудях, давило горло і не могло прорватися назовні. Потім він зітхнув тяжко і шумно, як смертельно втомлена коняка, взяв лейтенанта одною рукою під коліна, другою за шию і вже хотів звалити собі на спину, як почув, що на руку йому хлюпнуло щось тепле і липуче. Він зрозумів, що то кров, і став шукати, куди поранений лейтенант. Він був поранений у ногу. Чумаченко багнетом розрізав халяву. В ніс ударив солодкуватий дух крові і солдатських онуч. Чумаченко порвав свою сорочку і, як умів, забинтував рану, стягуючи її міцніше, щоб затамувати кров.

Коли перев’язка була закінчена, він звалив лейтенанта на спину і поніс піщаною рівниною. І раптом почув шелест і, глянувши спідлоба, побачив своїх. Вони стояли купкою біля верб, і Чохов біг йому назустріч.

Чумаченко поклав Дороша на пісок і захитався, як тварина, яку вдарили обухом по потилиці. Два рази по його спині пройшли дрижаки, і два рази він хлипнув. Тоді зірвав із верби гіллячку, пожував, виплюнув:

– Я думав – покинули мене…

– Ти збився з дороги. Ми тебе шукаємо по всій улоговині.

Ракета із шипінням летіла в яр. На обличчях бійців миготіло зелене світло.

– Німці вже на висоті…

Вони взяли Дороша, звалили Чугаєві на спину і пішли в ніч.

Швидко наближався літній світанок. Над болотами курився туман. Із туману чулося гавкання собак і крик півнів. Бійці ішли мовчки. Зелена багва вигиналася під ногами, як спина хижого звіра, з-під неї чавкотіла іржава вода, а з купин злітали бекаси. Одного разу з шумом знялася чапля, дзьоб, як штик. Вона кружляла над бійцями, здивовано щулячи намистинки очей.

Бійці добралися до острова, порослого вільшаником, і поклали Дороша на плащ-палатку. Він вийняв пістолет і наставив на них:

– Не підходь!

Він нікого не пізнавав. Зате бійці пізнали його. Чугай і Охрім стояли над ним, поскидавши пілотки, як над мертвим.

– Товаришу Дорош! Гляньте на нас, ми ж з одного села. З Троянівки.

Дорош вибалушив очі, закрутив головою.

– Де мої бійці! Чому мовчить висота?