Чохов ліг на траву, не відповідаючи, Чумаченко розвішував на пеньку онучі.

– Вони в нас до війни в колгоспі парторгом робили, – вітійствував Охрім. Частуючи Погасяна недопалком, розповідав:

– Боже, що за людина! Микито, чого ж ти мовчиш? – скіпався він до понурого Чугая. – Розкажи їм, що за людина Дорош? Ми з ним і в фінську воювали, в нас і награди однакові. В нього орден, а в мене іменний годинник. Боже мій, де прийшлося зустрітися! Чого ж ти мовчиш, Микито?

– Мы свой командир лучше знаем, – огризнувся Погасян. – Ты слов не давай, дело давай. Пакет давай, перевязку давай.

Перев’язку зробили акуратно, промивши рану озерною водою. Кістка ціла, уламок тільки м’ясо розпоров. Охрім приклав якогось зілля, запевнивши, що «кров глушить і м’ясо затяга». Чугай відкликав Охріма, дав нюхнути зашерхлий кулачище:

– Якщо від твого зілля зараження піде, я тебе в болото навіки заплішу.

Аж розгнівався Охрім Горобець, аж ластовиння проступило на безвусому обличчі. В нього завжди проступало ластовиння, коли гнівався за неправду.

– Як же так? – доводив він. – Хіба ж у мене не було такого випадку, що кінь обрізався на косу і таку рану зробив, що хоч кулак закладай? Таж вилікував.

– А людська шкіра – не коняча.

Дорошеві і справді стало легше. Він попросив води, признався до земляків:

– Довоювався ваш командир. Загнали, як чорта, в болото.

Він усміхнувся, але усмішка не змила духовного страждання з його позеленілого обличчя.

– Нічого, не таке переживали.

Дорош кивнув головою, закрив очі, але не спав, перебуваючи в тому стані, коли людина не може відрізнити марення від дійсності. Збуджена уява живо малювала перед ним недавно бачені і пережиті картини. Бачив курний шлях, вицілуваний сонцем, із тисячами слідів, чув запах пилюки, збитої людьми і машинами, і в тій пилюці бачив сонце, що жарило без милості, без жалю людей, машини, землю, обпалювало до бурої іржі придорожні трави, таврувало сукровицею дозрілі хліба. Картини мінялися, плигали з неймовірною швидкістю: то ввижалося спотворене болем, бліде обличчя німця з рожевою піною на губах, і його руки, що намагаються не пустити собі в живіт гострого і тонкого багнета, а Дорош б’є німця в живіт і знімає з багнета, як наштрикнуту картоплину; німець з криком кудись падає, а Дорош із гвинтівкою наперевіс біжить далі. Тепер бачив Дорош самого себе, горлатого, розпатланого, що тікає від німців у дніпрову воду кольору глини, яка кипить від снарядів і мін і несе непомірно роздуті людські трупи. То плигають перед ним вибалушені очі бійця, що хапає його за ноги, за одяг і кричить писклявим голосом: «Спаси, браток, спаси!» – але його ніхто не спасає, всі біжать до води і кидаються в її рятівні обійми. То вчувається йому, як шваркають кулі по піску, збиваючи на землю цвіт вербини; а він стоїть на горбах під Ніжином з пістолетом у руці і несамовито кричить: «Стій, стій! Куди?» – а лавина бійців пре на нього, і він уже лежить на землі, збитий нею, і чує глухий, даленіючий тупіт сотень ніг; то раптом перед ним розчахається земля, і він летить у чорну прірву і тільки встигає впасти, як до нього підбігають чорні чоловічки і починають штовхати попід боки залізними кулаками.