– Не долетить, в огні спалиться.

Орися опустила очі, в червоних вушках злякано затремтіли золоті сережки.

– Ось як підправимося трохи по господарству, піду до ворожки на хутори.

– На ворожку плюнь, на серце надійся. Воно все скаже.

– Коли ж воно з обох боків болить, де не торкнешся.

– Значить, нелегко і йому там. Болить, то нічого. Страшніше, як замре, того бійся, дочко…

У дворі гавкнув пес. Раз, другий, третій, потім як водою залився – ланцюгом дзвенить, аж на левади чути.

– Таке, наче на чужих. Ану, піди глянь, хто там такий.

Орися кинула на землю череп'яний кухлик, замелькала голими литками по городу. Назад прибігла гаряча, під синьою кофтиною груди полохаються.

– Мамо, повен двір бійців наїхало.

Обоє побігли до хати. Під вербою в холодку стояла машина. Біля колодязя тиснулося чоловік десять бійців у сірих брудних шинелях. На спітнілих обличчях тривога і поспішність. Гімнастерки на спинах і попід пахвами темні від поту. Бійці штовхаються, брязкотять котелками.

– Чумаченко, вистачить тобі. Допався, як віл до калюжі.

– Дай баклагу набрати.

– Куди ллєш у чоботи? Хіба повилазило?

– Хлопці, оце я тут і в прийми пристану, – балагурить Чумаченко, витираючи рукавом рота. – Он уже й наречена з тещею йдуть.

– Перестань, – стогне смаглолиций боєць з рукою на перев'язі, відвертаючи сердите обличчя. Йому, напевне, вже набридли Чумаченкові теревені.

Серед двору, поглядаючи на годинник, стоїть Дорош. Неголене обличчя темніє щетиною, очі червоні, роз'ятрені пилюкою.

– Хто є в селі? – питає він Уляну.

– Немає нікого. Голова сільради і голова колгоспу виїхали. Вакуїрувались.

– Німців не чувати?