Хома смішно моргає руденькими вусиками, дрібулить додому з неповним мішком за плечима.

Надвечір все перейшло на справжній грабунок. Залужанські дядьки, заможні і жадібні, шпортали один одного вилами, хрупали по головах оглоблями за землю, за межу, за вкрадений сніп, за випасену отаву. Жили в лугах та ярах віками. Кого не візьми – рідня: кум, сват, брат, племінник, хрещений батько. Були в них свої, ніким не писані, дикі закони: вкрав – не позивайся, сам украдь. У тебе сусід – дугу, ти у нього – воза. Творилися там страшні самосуди, бійки та сварки.

Настали колгоспи. Залужани земельку і конячок віддавали неохоче, з глухим ремством. Згодом втяглися в роботу, але працювали лінькувато. До того, що одержували на трудодні, в три рази більше докрадали і жили добре. Цього дня приїхали за пшеницею цілим обозом, стали розтягати інвентар: борони, рала, плуги, навіть сівалки. Тетеря благав, сварився, погрожував, але його ніхто не слухав: дядьки робили своє.

Тетеря забрав Бовдюга, колгоспного коваля Василя Кира, здорового, чорного і сильного, і ще з десяток троянчан, що крутилися біля комор, і повів на дворище. Павло теж пішов із ними. Карпо Джмелик, розіпрілий, червоний, із Северином зсаджували на гарбу віялку.

– Що ж ти робиш? – підійшов до нього Тетеря. – Це колгоспне майно, а не твоє.

– Тепер усе наше, – ще дужче почервонів Карпо, і очі його зажерливо спалахнули. – Твоя вже ниточка обірвалася. Зась. Досить нас у колгоспі душить. Тепер вільними господарями будемо. Німці землю роздадуть, і буде все, як було.

– Он як ти заговорив, – підступив увесь потемнілий Василь Кир. – Ану, скидай віялку, зараза!

Кулаки його повисли, як гирі.

– Ти мені тут не заразкай, кіптюх чортів, – ворухнув плечима Карпо, аж ватний піджак затріщав на спині.

Северин усміхався, чекаючи, що буде, не виймаючи рук із глибоких кишень. Кир ухопив віялку, рвонув на землю. Северин, усміхаючись, узяв його за руку, очі звірілі, в них закипав волошковий цвіт:

– Вася, навіщо скандал? Вася?

Кир штовхнув його ліктем у груди. Северин вишкірив зуби, рукояткою пістолета вдарив Василя у висок. Кир, не відчуваючи з гарячки болю, схопив Северина за руку і крутнув так, що вона хруснула. Северин зблід і сів на землю. Але за спиною Северина стояли ще два брати – Карпо та Андрій. Вони різними шляхами прокралися в рідне село і тепер билися за свої права всім джмелячим родом, мордаті, скажені, немилосердні. Вдарив Карпо Василя Кира залізякою по шиї, не втримався сільський коваль, похитнувся, згріб Карпа у чорні руки, підім'яв, падаючи, та насів йому зверху. Андрій клював чоботом під боки так, що аж гуло в коваля під порваною сорочкою, аж у ребрах дзвеніло. Павло Гречаний, побачивши таке, зняв шапку і кричав, махаючи нею: