У колгоспному дворі – гамір і крик. Біля комор – вируюча юрба. Люди лазять по засіках по коліна в пшениці, гребуть у мішки, у рядна, в торби, в пелену. Григір Тетеря на все махнув рукою, сидить під коморою і плюється на всі боки:

– Тьху. Чи ви показилися? Куди лізете? Усім хватить.

Та його ніхто не слухає.

– Бери, браття. Тепер все наше. Якиме, давай сюди мішки, – кричить червонопикий Карпо Джмелик, Северинів брат, що днями з'явився у селі.

– Підводи із Леньків прийшли?

– Тут.

– Під'їжджай.

– Куме, ануте поможіть зав'язати.

– Набехкав, що й не сходиться?

– Так пшениця ж. Як золото…

Підситочок шмигнув до комори, а Павло сів біля Тетері, поклав поруч себе порожні мішки. Уже Хома раз виніс, удруге, а Павло сидить, курить і ні слова, ні півслова, так, наче язик йому юрком зв'язали.

– Чого ж ти сидиш пеньком? Що ж тобі зостанеться? – уже не витримав Хома. – Тут ґав ловити нічого, коли на таке пішлося…

Мовчить Павло. Як зупинилися очі на Беєвій горі, так і стоять там, заклякши. Сидів ще з годину, потім зітхнув тяжко:

– Да-а-а! Дохазяйнувалися, – і пішов до комори, назустріч Хомі.

А у того очі рогом лізуть, чувал до землі давить, ноги трясуться.

– Підсоби, Павле.

Павло знімає зі спини чувал, несе до засіки, половину відсипає.

– Що ти, Павле, навіщо? – метушиться Хома.

– Неси, кажу, – раптом звіріє Павло, і очі його шалено округлюються.