– Тобі батьківщини захотілося? – трусився біля нього вирваними клаптями п’ятьох пар штанів собственник-хлібороб. – А чий син у Червоній армії командує?

– Я його туди батогом не заганяв, – щетинився Йонька, відпихаючи хлібороба.

– Бий краснопузого! – закричали розкуркулені і потягли Йоньку за сірячину.

Він залишив сірячину їхнім рукам, вишугнув аж на другому кінці.

– А що, хіба я не маю права? – кричав він звідти, розмахуючи руками.

Розкуркулені поперли на нього цілим скопом, засукуючи на ходу рукава.

– Руге, швайн![4] – крикнув комендант. – Що вони хотять? – запитав він у перекладача.

Той знизав плечима. Він не так добре знав мову, щоб з окремих вигуків зрозуміти, що коїться і чого хочуть ці дикуни. Він закричав, що якщо зараз не буде встановлено порядок, то пан комендант накаже своїм солдатам всіх гумовими палицями побити. Це освіжило ліве крило, воно зараз же вгамувалося і трохи подалося назад.

Перекладач додав:

– Ставайте в чергу і підходьте до пана коменданта по одному.

Ліве крило знову заворушилось. Бажаючі підійти до коменданта штовхалися і терлися, як вівці в загороді.

– А що, хіба я не маю права? – кричав уже десь поміж ними і Йонька.

Два солдати, взявши в руки гумові палиці, стали по обидва боки ламаної черги, рівняли її в шнурочок.

По одному стали підходити до коменданта, що сидів на стільці, покурюючи сигарету.

Першими підійшли нащадки Горонецьких: один в окулярах, другий без них.

– Тарля марля фон масон монтеск’є, – заварнякали вони, удаючи, що говорять по-французьки.

– Парле ву франсез?[5] – здивувався комендант і загнав під козирок біля брови.

Нащадки дружно захитали головами.

– Ву вуле й ву?[6] – запитав комендант.

Вони перезирнулися й тупо витріщилися на коменданта.