Павло Гречаний стояв самий задній і дрімав, підперши спиною осокора.

– Чого ж ти, Павле, по землю не йдеш? – питали його.

– А яке твоє собаче діло? – огризався він.

Комендант встав із стільця і сказав через перекладача, що треба вибрати старосту. Якщо є добровольці – підходьте.

Бажаючих довго не знаходилося, але ось натовп заворушився, пропускаючи булькатого парубка у вишитій манишці. Бадьоро працюючи ліктями, він пробивався до коменданта. Люди затамували подих. Перед ними стояв Тодось Шамрай. А будь же ти проклятий! Чом тебе мати не придушила, як ти ще був у колисці!

Очі Латочки засвітилися вовчим вогнем. «Сьогодні вночі я його вб’ю кілком з-за тину», – прошепотів він Бовдюгові.

Комендант оглянув Тодося і залишився задоволений: такий битиме морди і роз’юшуватиме носи, є собача відданість і тигрова злість.

– Які твої заслуги перед німецькою владою?

Тодось мовчки вийняв із кишені вичищеного і змазаного револьвера системи «наган», поклав на стіл перед комендантом.

– З цієї штучки я стріляв у голову сільради, комуніста Гната Реву.

– Будеш чесно служити Адольфу Гітлеру і німецькій владі?

Тодось цокнув скривленими закаблуками і викинув уперед праву руку, як викидають німецькі солдати.

– Буду.

– Гут.

Комендант махнув рукою на солдата, що стояв найближче до нього, і той виніс три німецькі гвинтівки, дав Гошці та братам Джмеликам.

– Поліція, староста, три кроки вперед. Айн, цвай, драй. Комендант наказав, щоб ви розігнали палицями оцей зброд. Форан. Вперед.

Гошка плигнув перший і заходився молотити по головах. Андрій Джмелик виплигував із гумовою палицею, як японський самурай із мечем. Хтось лигнув його так, що він зарився у пісок. «Хто б’є власть?» – кричав він між чиїмись рудими чоботами. «О боже!» – кричали жінки. Чоловіки тільки сопли і садили кулаками, як гирями.

Павло Гречаний, у подертій сорочці і з розбитою бровою, гатив розкуркулених направо й наліво, косився буряковим оком на здоровенного Гошку, що маячив, як скеля в морі. «Ага, так тобі в поліцію захотілося, приблудо. Я ж тобі дам». – І хлипнув Гошку по в’язах. Той пішов боком, мотнув головою, намагаючись озирнутися, щоб побачити, хто вдарив, але тут йому шпурнули межи очі піском. Він заревів, почав протирати очі, і тут йому так ввернули, що вискочили червоні соплі. Йонька, якого Северин Джмелик потяг по спині, латав крівцею пісок під тином.

– А що, Йонько, дали землі? – закричав Павло Гречаний, пробігаючи повз нього з кілком в руках.

– Людочки! Людочки! – верещав хлібороб-собственник уже зовсім без штанів.