– Дєвочкі, я виходжу заміж, – і, відкривши двері, показала зніченого Федота, що соромливо посміхався, порипував чобітьми.

…В залі знову заграла губна гармошка, але вже не сумну мелодію, як раніше, а маршову солдатську пісню із веселим приспівом, який дружно підхопили офіцери:

Ці маршові пісні із диким тевтонським приспівом розбурхали хижу кров нації, і офіцери співали, вигукуючи та притупуючи ногами. Один з них знав смак джазової музики і вистукував ложкою по металевій тарелі, вигукував через два такти: «Оля-го!» – ще й притупував чоботом.

Загальний бешкет і дика пісня кидали есесівця з кута в кут, очі його світилися, губи біліли і смикалися. Раптом він зупинився і, збиваючи в куточках уст білу піну, щось крикнув, тремтячими пальцями став розстібати кобуру. Офіцери кинулись до нього, відняли зброю і наказали двом денщикам, щоб віднесли його в ліжко.

Юля чула, як офіцери із веселим гамором, збуджені ромом і піснями, виходили із казино. Хтось із них, напевно пустуючи, вистрілив кілька раз угору.

– О Отто, це салют твоїй молочниці?

– Панове, стріляти більше не треба. Солдати подумають, що алярм.

– Коли я подорожую вулицями Росії, панове, я віддаю перевагу панінкам, а не пострілам.

Офіцери пішли сонним селом, щільніше загортаючись у блискучі плащі. В казино зробилося тихо. Чути тільки було, як бродить коридором комендант, шукаючи двері своєї кімнати.

«Тільки не це, тільки не це», – гидливо труснула плечима Юля, і холодні язики лизнули спину.

А кроки наближалися, а Юля дерла плаття на стьожки і, плутаючись пальцями, в’язала петлю. За дверима п’яне сапання, в замкову щілину тягне солодкуватим духом. Линка на ґратах, пальці плутаються у волоссі, ніяк не натягнуть на шию петлю. Світло в очі – і на білій стіні чорні ґевали: комендант і денщик. Солдат ножем рубає чорний траур на ґратах, а комендант ірже, як жеребець:

– Темперамент, вас? Шльон, абер савтра, савтра. Гойте, я пахато трінкен. Я, я. Пахато трінкен.

Юля стоїть на колінах в шматті чорних шовків, тіло, як алебастр, з очей на груди скапує злість. У світлі ліхтаря киплять її несльозені очі, волосся розпущено по плечах, як у іспанки.

– Цьом, – передає їй повітряний поцілунок комендант і зачиняє двері, а Юля ріже залізом долоні, трясе ґрати. Місяць, пробившись крізь хмари, гойдається, як повішений, і вистелює кімнату трупним світлом. Юля страшна у тому світлі біля ґрат. Місяць закутався у бурку, а Юля опустилася на підлогу. Вона так ослабла, що мішала сон із дійсністю. Ввесь час їй ввижалися дракони, що лазять по стінах. То були тіні від дерев, але Юля не могла того збагнути.