Пораненого поклали в повітці. Кир залишився з ним наодинці.

– Ну, як тобі, Левко?

– Намучився і спати хочеться.

– Довіряєшся їм?

Левко задумався.

– Поживемо – побачимо. Думаю, що до мене вони звикнуть, і їм буде не так страшно, як тепер. Упевнений, що мене тут не викажуть. Дядько знаєш, як думає: я то нікому не скажу, аби другий не проговорився. А все ж таки на всякий випадок додай мені патронів до пістолета.

Кир підсипав із кишені набоїв, потиснув гарячу руку Левкові.

– Лікаря ми будемо присилати час від часу. Оксен обіцяв, а ти його знаєш.

Левко усміхнувся.

– Жаль, що я не біля вас…

Вони помовчали, попрощалися, і Василь вийшов із повітки.

На другий день Йонька набрав у брата харчів і вирушив додому. За хутором шмигнув у кукурудзу і сидів, доки дочекався: якась старенька бабуся вела корівчину пасти. Вискочив Йонька, мов ярковий вовцюра, відняв у бабусі налигач і повів корову на Троянівку.

– Святий Миколо-угоднику, заступнику роду християнського, возверни утрату мою, я ж тільки молочком на світі й жила, тільки ним і годувалася, – голосила бабуся на весь рот і заламувала руки.

– Хвали Бога, що кусок хліба є, а ти ще й молока просиш, ласуха яка виськалася… тудить твою… – лаявся Йонька, злодійкувато позираючи на всі боки.

– Душогуб! Щоб тобі руки повикручувало, а ноги каменем потрощило.

– Ти довше погавкай, то я тобі й без каменя потрощу. Сказано: у мене сім’я дванадцять душ, повинен я її чимось годувати чи не повинен?

Баба дибала за Йонькою кілометрів шість, а потім відстала. Він зітхнув з полегшенням.

«Слава Богу, відчепилася. А ця, може, й не така дійна, а все ж молоко буде», – радів Йонька.

Але радість його була передчасною. Корова здумала про домівку, вирвалась і подрочилася на хутори, так що Йонька тільки плюнув їй услід і потяг на Троянівку.